Лише поглянув холодним, твердим поглядом, у якому не було ані сумніву, ані жалю. Я стояв перед ним приголомшений, не розуміючи, що відбувається. Жодного попередження, жодного натяку — ніби просто натиснули на вимикач і відрізали мене від усього, що я будував.

Та історія на цьому не закінчилася. Насправді все тільки починалося.

Коли я вийшов із кабінету, мої руки тремтіли. Коридор здавався довшим, ніж зазвичай, а повітря — раптово важким, ніби хтось невидимий поставив мені камінь на груди. Я прокручував у голові останні тижні: чи припустився я помилки? Чи когось образив? Чи міг не помітити щось важливе? Але згадати нічого подібного не міг. Моя робота завжди була чіткою, стабільною, бездоганною.

І все ж мене викинули за двері за лічені секунди.

Я сидів у машині на парковці більше години. Не міг навіть увімкнути двигун. Телефон мовчав: жодного дзвінка, жодного повідомлення. Мені здавалося, що земля під ногами зникла, що хтось різко змінив мою траєкторію, і я падаю в невідомість. Єдина думка вперто не полишала мене: якщо мене вигнали так миттєво, значить, щось від мене приховали.

І ввечері все стало ясніше.

Коли я повернувся додому, у поштовій скриньці лежав товстий конверт без зворотної адреси. Це вже виглядало підозріло. Я відкрив його просто на сходах.

Усередині була лише одна фотографія.

На ній — мій колишній начальник сидить за столиком маленького кафе. А навпроти нього — чоловік, якого я не бачив сім років. Мій колишній партнер. Той, який колись зник однієї ночі, після того як з нашого спільного рахунку раптово зникла велика сума. Я тоді був переконаний, що він мене зрадив, кинув у найбільш невдалий момент. Гадав, що не побачу його ніколи.

Але тепер він сидів поруч із людиною, яка щойно вигнала мене з роботи.

На звороті фотографії чорним маркером було написано: «Ти маєш знати правду. Це лише початок».

У грудях ніби щось стислося. Отже, звільнення не було випадковим. Це був продуманий крок. Частина плану, у якому я навіть не усвідомлював власної ролі.

Чому мій колишній партнер з’явився саме зараз? Як давно він знайомий із моїм босом? Хто зробив це фото? Він сам чи хтось інший? І чому надіслав його саме мені?

Я сів за стіл і почав уважно вивчати фотографію. І раптом помітив те, чого не бачив одразу: у віддзеркаленні вітрини було видно нечітку постать фотографа. Він стояв дуже близько. Надто близько, щоб бути випадковим свідком.

Ту ніч я так і не заснув. Лежав у темряві, намагаючись зрозуміти, у що мене втягнули. Ніби навколо мене давно спліталась невидима павутина, а я тільки зараз побачив її тінь.

Наступного ранку, рівно о 09:17, задзвонив телефон. Невідомий номер, без коду країни, без можливості визначити, звідки дзвінок. Я вагався, але відповів.

На іншому кінці пролунав низький, приглушений голос:

— Не шукай пояснень там, де їх немає. Іди за тими слідами, які тобі відкриються. І не смій нікому розповідати. Тебе не просто звільнили. Тебе попередили.

І зв’язок миттєво обірвався.

Я поглянув у журнал дзвінків — цього номера там уже не було. Наче дзвінок ніколи не існував.

Саме тоді я зрозумів: усе набагато гірше, ніж я думав. Мій шеф, мій колишній партнер, таємнича фотографія, зниклий номер — це були лише уламки набагато більшої і темної історії.

І замість страху в мені раптом прокинувся гнів. Вони хотіли змусити мене мовчати. Хотіли, щоб я зник, не ставив питань, не шукав правди.

Але вони прорахувалися.

Те, що я дізнався пізніше, було значно страшніше за саме звільнення.

І це справді був лише початок.