Чергові охоронці йшли повільно, мов ішли на власне поховання. Вони очікували побачити те, чого не хоче бачити жодна людина: розтерзане тіло молодої співробітниці, зламану психіку, кров на стінах. Її туди відправили не випадково — з помсти, як попередження, як кару за надмірне почуття справедливості.

Кажуть, у тій камері ночі не переживав ніхто. Там сиділи найнебезпечніші — той, хто вбив людину без жодного каяття, колишній військовий, що задушив двох охоронців під час бунту, і третій — мовчазний, з очима, ніби порожніми зсередини. Вважалося, що навіть стіни там шепочуть.

Замок клацнув. Двері відчинились зі скрипом, схожим на здавлений стогін.

Але в камері їх чекало не те, чого вони боялися.

В’язні сиділи на підлозі. Троє здоровенних чоловіків — зв’язані шматтям власного одягу, з синцями, з тремтячими пальцями. Жодного рику, жодної агресії. Тільки дивний, майже тваринний страх у їхніх очах, ніби за ніч вони побачили щось, що зламало їхню звичну жорстокість.

А посередині стояла вона.

Анна.

Форма зім’ята, волосся виплутане з коси, але спина рівна, погляд прямий, холодний, не зламаний. У її тиші було більше сили, ніж у крику. Вона не кинулася до дверей, не благала врятувати її — вона просто стояла, і здавалося, що саме вона контролює простір, а не навпаки.

— Ви хотіли знати, якою я буду вранці, — промовила Анна рівно. — Тепер дивіться.

Ніхто не рухався. Навіть повітря застигло. Один із в’язнів — той самий, котрий колись розірвав на шматки двох озброєних охоронців — відвів погляд і прошепотів так, що ледве не впав голос:

— Вона не кричала… не просила… просто дивилася на нас. Ніби сама ніч дивилася нашими страхами. Ми не змогли доторкнутися до неї. Ми боялися… ми справді боялися.

Коли Анну вивели у внутрішній двір, начальник тюрми вже стояв там. Він був упевнений, що побачить істоту, яка благатиме про пощаду, тремтітиме від пережитого. Він чекав сліз, втрати голосу, благань.

Та Анна зупинилася перед ним і, не відводячи очей, сказала тихо, але так, що кожен чув це, наче грім:

— Мені казали, що найстрашніше — це злочинці за ґратами. Але я побачила більше. Найстрашніше — це ті, хто носить погони і забув, що також люди.

Його обличчя зблідло. Крок назад зробив не лише він — охоронці теж.

І тоді Анна витягла з кишені невеликий диктофон. Натиснула кнопку.

Луна пронеслась двором:

«Проведеш ніч із ними. Побачимо вранці, що залишиться від твоєї сміливості.»

Усі мовчали. Ніхто не заперечив. Бо доказ говорив голосніше за будь-який страх.

Запис передали в прокуратуру. Начальника відсторонили, а охоронця, що знущався над ув’язненими, заарештували. Камера №12 була опечатана. І відтоді вона стоїть пустою — навіть досвідчені працівники обходять її стороною, наче в тих стінах залишилось щось живе.

Анна пішла з роботи. Без скандалів, без пафосу. Просто пішла.

Але її ім’я і сьогодні шепочуть новачкам на службі, ніби легенду, ніби застереження:

Не бійся того, хто закутий у кайдани.
Бійся того, хто дивиться у темряву —
і темрява відводить очі першою.

Кажуть, іноді, глибокої ночі, коли коридори повні тиші, у дверей камери №12 чути ледь вловимий шелест.

Не крик.
Не молитву.

Лише відлуння тієї ночі,
коли страх змінив сторону.