Карла зблідла так раптово, ніби з неї в одну мить висмоктали всю кров. Чашка з кавою в її руці ледь помітно затремтіла, а самовпевненість, з якою вона щойно стояла у дверях, зникла без сліду. Вона відкрила рот, ніби хотіла щось сказати, але жодного звуку так і не вимовила.

Поліцейський зробив крок уперед і ще раз чітко повторив її ім’я. У цей момент я вперше побачила страх у її очах — справжній, неприхований. Не той холодний контроль, до якого я звикла за роки життя з нею, а паніку.

— Це якась помилка, — нарешті прошепотіла вона. — Я… я нічого не зробила.

Поліцейський залишався спокійним. Він пояснив, що до відділку надійшла заява, і необхідно з’ясувати кілька деталей. Його голос був рівний, майже байдужий, але кожне слово лунало в тиші дому, наче удар.

Карла спробувала зібратися, випрямила спину, але руки зрадницьки тремтіли. Вона кинула на мене короткий погляд — різкий, сповнений злості й підозри. У тому погляді читалося питання: «Це ти?»

Я нічого не сказала. Я просто стояла, притискаючи до себе залишки зіпсованої спідниці, і вперше відчувала не біль, а дивне полегшення. Наче хтось нарешті побачив те, що я бачила щодня.

Поліцейський попросив Карлу пройти з ним для розмови. Вона почала заперечувати, говорити швидко й плутано, але її слова втрачали сенс. Усе, що вона так довго контролювала, почало сипатися.

Коли за нею зачинилися двері, у домі знову запанувала тиша. Але це була інша тиша — не холодна й порожня, а важка, наповнена змінами. Я глянула на підлогу, на розірвані краватки, і вперше подумала, що, можливо, це не кінець, а початок.

Початок того моменту, коли біль більше не мовчить. І коли навіть найжорсткіші люди рано чи пізно стикаються з наслідками своїх вчинків.