Гелен стояла біля виходу з магазину й так міцно стискала ручки важких сумок, що пальці побіліли. Здавалося, ніби вона тримала не пакети з покупками, а весь тягар останніх тижнів. Вона зупинилася на мить, дозволивши автоматичним дверям кілька разів відчинитися й зачинитися перед нею, ніби не наважуючись зробити крок назовні.

У магазині було тепло й шумно, а за склом — холодний, сірий день. Люди проходили повз, не звертаючи на неї жодної уваги. Кожен поспішав у своїх справах, у своєму напрямку, зі своїми думками. Гелен відчула дивне відчуття відокремленості, ніби вона стоїть осторонь чужого життя, яке рухається без неї.

Сумки були справді важкі. Вона купила більше, ніж планувала, — не тому, що потребувала цього, а тому, що боялася порожнечі. Порожнього холодильника, порожньої квартири, порожніх вечорів, коли тиша стає надто гучною. Кожен додатковий товар здавався маленькою спробою заповнити те, чого не вистачало всередині.

Вийшовши на вулицю, Гелен глибоко вдихнула холодне повітря. Воно різко освіжило думки, змусивши її на мить повернутися в теперішній момент. Сумки потягнули руки донизу, і вона перехопила їх зручніше, відчуваючи знайоме напруження в плечах. Це напруження супроводжувало її останнім часом майже постійно.

Дорогою до зупинки вона згадала, як колись поверталася з покупками не сама. Тоді хтось ішов поруч, жартував, скаржився на важкі пакети й пропонував зайти по каву. Ці спогади були водночас теплими й болісними. Вони нагадували про втрату, але й про те, що в її житті вже було світло — а отже, воно може з’явитися знову.

Біля зупинки стояв чоловік похилого віку, намагаючись утримати рівновагу з сумкою, що явно була для нього надто важкою. Гелен помітила це майже автоматично. Не роздумуючи довго, вона підійшла й запропонувала допомогу. Чоловік здивовано подивився на неї, а потім щиро усміхнувся й подякував.

Цей простий жест несподівано зігрів її зсередини. Гелен раптом усвідомила, що, попри власну втому й сум, вона все ще здатна помічати інших. І що іноді саме такі дрібні моменти повертають відчуття сенсу, якого так бракує.

Коли підійшов автобус, вона допомогла чоловікові зайти першому, а потім зайшла сама. Сумки все ще були важкими, але тепер ця вага відчувалася інакше. Вона вже не здавалася безглуздим тягарем — радше нагадуванням про те, що Гелен усе ще рухається вперед, навіть якщо кроки повільні.

Сидячи біля вікна, вона дивилася на місто, що пропливало повз. Ліхтарі, будинки, перехожі — усе це складалося в звичну картину життя, яке не зупиняється. Гелен не знала, що чекає на неї завтра. Але знала одне: кожен день починається з вибору. І іноді цей вибір — просто вийти з магазину, тримаючи важкі сумки, і дозволити собі залишатися людиною.