Телефонувала маленька дівчинка. Її голос був настільки тихим, що оператор мусив нахилитися до мікрофона, ніби боявся пропустити хоч слово.

— Будь ласка… приїдьте. Під моїм ліжечком хтось є. Він шепоче. Я чую його знову…

Досвідчений оператор, який за роки роботи чув і крики, і істерики, й абсолютну тишу перед трагедією, раптом відчув, як по спині пробіг холод. Так не звучить дитяча вигадка. Це був страх — справжній, застиглий у горлі.

— Як тебе звати, маленька?
— Мія…
— Де зараз твої батьки?
— У вітальні. Вони не вірять мені. Кажуть, що це вигадки… але він там. Він нікуди не йшов…

Черговий негайно передав виклик патрулю та попросив дівчинку не класти слухавку.
Минуло десять хвилин, і біля будинку на околиці міста зупинилося поліцейське авто. Двері відчинили батьки — здивовані та трохи роздратовані.

— Вона знову щось вигадала? — пробурмотів батько.

Поліцейські не сперечалися. Вони лише попросили показати дитячу кімнату.

Мія сиділа в кутку, згорнувшись клубочком, міцно стискаючи плюшевого ведмедика. Її великі очі блищали від сліз, але вона не плакала — просто дивилася. Потім повільно підняла руку і вказала на своє маленьке ліжко з рожевою ковдрою.

— Він там… коли темно, він говорить…

Один із поліцейських нахилився, підсвітив під ліжко.
Спершу — нічого. Трохи пилу, загублені іграшки, порожнеча.

— Нічого підозрілого. Боюсь, це просто переляк… — сказав він не впевнено.

Раптом другий офіцер підняв руку.

— Тихо.

Хвилина тиші.
Потім — звук. Ледь вловимий, але від нього стигла кров.

Вологе шаркання, прозоре, мовби хтось тягнув пальцями по дерев’яній підлозі. Повільно. Наполегливо.
Мія заплющила очі і прошепотіла:

— Ви тепер повірите?..

Поліцейські знову посвітили під ліжко — обережно, повільно, заглиблюючи промінь у темряву.

І там лежав він.

Чоловік.

Кістлявий, немов висушений, зі скляними очима, що не змигали ні на мить. Його довгі, брудні пальці торкалися підлоги, нігті були чорні, зламані, схожі на кігті.
А тоді він посміхнувся. Тихо, майже непомітно, але тієї миті у кімнаті ніби похололо.

— Усім відійти! — крикнув один із поліцейських.

Батьки відступили, дівчинка затремтіла. Офіцери спробували витягти незнайомця, але той раптом жбурнувся вперед — різко, мов загнаний хижак. Він сичав, намагався вкусити, дряпав підлогу, немов хотів повернутися у темряву. Довго боролися, перш ніж зв’язали й відвели.

Та на цьому все не закінчилося.

Під ліжком знайшли три дитячі малюнки, зім’яті, але виразні.

На першому — кімната і маленька дівчинка.
На другому — ліжко ближче, а під ним — чорний силует.
На третьому — лише обличчя. Два темні ока. Порожні.
Унизу бурими літерами:

«Він дивиться, коли я сплю.»

Батьки застигли. Усі ті вечори, коли Мія благала залишити світло. Усі тихі плачі, на які вони не зважали. Усе, що називали дитячими страхами, — виявилося правдою.

Згодом встановили, що чоловік був безхатченком. Кілька ночей він пролізав у будинок через відкрите вікно й ховався під дитячим ліжком, слухаючи дихання Мії у темряві. Ніхто не знає, скільки ще він би там лежав, якби дитина не наважилася подзвонити.

Тепер у кімнаті Мії світло не вимикають.
Мати щоночі перевіряє кожен кут.
Батько двічі замикає двері й перевіряє вікна.

А деякі ночі — особливо тихі — здаються надто схожими на ту.

І якщо нахилитися над ліжком та прислухатися…
можна ніби вловити знайомий звук.

Слабкий. Ледь чутний.
Але справжній.

Тільки моліться, щоб він не відповів у відповідь.