Вона сиділа на краєчку лікарняного ліжка — маленька, серйозна, з акуратно складеними ніжками. Її тонкі руки підтримували згорток з немовлям, загорнутим у білу м’яку пелюшку. Ліза, моя старша донька, у яскравому червоному комбінезоні та з недбало зав’язаним хвостиком, виглядала по-дитячому беззахисною, але в очах її світився інший вогонь.
Не захват. Не просто радість.
А якась незрозуміла доросла зосередженість, що зовсім їй не личила.

Палата пахла антисептиком та молочним теплом дитячої шкіри. Я ще не повністю оговталася після пологів: кожен вдих болів, голова була важка, але серце наповнювалося вдячністю. Я боялася цілих дев’ять місяців — чи прийме вона сестру, чи не зненавидить, чи не ревнуватиме?
Та, дивлячись на те, як Ліза дивиться на немовля, я вірила: усе буде добре.

Вона нахилилася ще ближче. Її губи торкнулися повітря біля вушка сестрички, і тихий шепіт зірвався з них, ніби ниточка:

— Тепер у мене є хтось.

Я посміхнулася. Тепло, щиро.

— Хтось для чого, люба?

Ліза не підвела очей. Пальчики її гладили край пелюшки повільно, уважно, майже ритуально. Лише через хвилину вона відповіла — і мій живіт стислий:

— Хтось, кому я можу розповідати таємниці.

Кров у жилах наче зупинилася.
Я намагалася звучати спокійною, не видати напруги:

— Які таємниці, зайченя?

І тоді вона подивилася на мене.
А в її погляді не було дитячості.
Там була холодна ясність, впевненість, якої я не розуміла.

— Ті, про які я не кажу татові.

Губи самі розкрилися для запитання — але вона випередила мене.
Ліза знову нахилилася над сестричкою, майже торкнувшись її чола, і промовила друге речення. Так тихо, що я ледве почула, але медсестра, що стояла у дверях, застигла миттю — її очі округлилися й погляд злякано сковзнув убік.

— Вона теж бачить чоловіка в коридорі.

Я повернула голову до відчинених дверей.
Порожньо. Біле світло. Нестримна тиша.

Але Ліза дивилася туди непорушно.
Не кліпала. Не сумнівалася.
Наче насправді хтось стояв там.

— Якого чоловіка ти бачиш, сонечко?

її посмішка була не дитячою.
Повільна, тиха, абсолютно впевнена.

— Того, що приходить ночами. Ви спите, а він стоїть біля мого ліжка. Думає, я не чую.
Вона погладила сестру по щічці.
— Він був зі мною ще до того, як ти завагітніла. Сказав, що вона народиться. Що буде маленька. І що я повинна її берегти.

Я відчула, як щось холодне підступило до горла.
А вона говорила далі, так спокійно, ніби описувала погоду:

— Він називає її ім’ям. Точно тим, яке ви вибрали.

У ту секунду дитина різко заплакала — пронизливо, так, ніби щось невидиме торкнулося її шкіри. Апарати поруч мигнули, показники підскочили. Повітря стало важким, густим.
Я стиснула обох доньок всім тілом, ніби намагалася втримати їх у реальності, де немає темних постатей у нічних коридорах.

Ліза підвелася, поклала маленький пальчик на губи немовляти і прошепотіла:

— Тихо. Він уже йде.

І тоді я почула.

Кроки.
Повільні. Важкі.
Все ближче.

Не лікар.
Не людина.

Щось інше.
Щось, що знало про нас більше, ніж мало б.

Тепер нас троє.
Але третій у цьому колі — не з нашого світу.

І вперше я злякалася того, що правда може бути реальнішою, ніж страх.