Те, що було написано одразу під дитячим підписом, змусило мотоцикліста похолонути сильніше, ніж нічний вітер над порожнім мостом. -

Під зворушливими рядками дитячим почерком стояли ще три слова, написані вже іншою рукою — нервово, поспіхом, ніби людина боялася власних думок:

«Вона не мій собака».

Мотоцикліст перечитав фразу кілька разів.
Не його собака?
Тоді чия? І хто здатний залишити важкохвору тварину серед ночі, прикутою до перил, приречену на повільну смерть… і поряд — дитячі гроші, зібрані зі щирою надією?

Він глянув на ретриверку: вона лежала, ледве дихаючи, але коли він нахилився, хвіст тихенько постукав по бетону. Наче вона намагалася сказати: «Я чекала тебе…».
Очі собаки були темні, величезні й виснажені — погляд істоти, яка занадто довго терпіла біль.

— Тримайся, рідна… — прошепотів він і обережно зняв ланцюг.

Він підняв її на руки — вона була важча, ніж здавалась. Тіло палало від температури, дихання було уривчастим. Пухлина справді була велетенською, без шансів на операцію. Але найстрашніше — інше: хтось знав про стан Дейзі… і все одно залишив її помирати.

Коли він ніс собаку до мотоцикла, світло шолома вихопило сліди шин на піску. Свіжі. Залишені не більше години тому.

Хтось привіз її сюди навмисно.
Хтось, хто не хотів, щоб маленька дівчинка дізналася правду.

У ветеринарній клініці його зустріла чергова лікарка — молода, але з поглядом людини, яка бачила надто багато болю.

— Пухлина велика, — сказала вона після огляду. — Але… це не все. На тілі є сліди побоїв. Недавніх.

У мотоцикліста ніби щось обірвалося всередині.

Хвороба — це трагедія.
Біль — жах.
А побої… це вже зло.

— Ви хочете сказати, що її били перед тим, як викинути? — голос у нього зірвався.

Лікарка кивнула.

— На жаль, таке трапляється. Люди не хочуть витрачати гроші на лікування… або просто не здатні любити. Найгірше, коли через таких дорослих страждають і діти, і тварини.

Коли Дейзі перевезли до палати, мотоцикліст сів на лавку в коридорі й уперше відкрив камеру — щоб сфотографувати записку.
Бо щось у ній не давало йому спокою.

Дитячий почерк.
Сльози на папері.
«Тато каже, що її треба позбутися…»
Тато.

І підпис: Медісон, 7 років.

Але друга записка — доросла, нервова: «вона не мій собака» — виглядала так, ніби її писав хтось, хто намагався виправдатися… навіть перед собою.

Мотоцикліст не витримав. Він повернувся на міст.

За кілька годин біля його мотоцикла стояли поліцейські.

— Вам треба це побачити, — сказав він, підсвічуючи те, що пропустив уночі.

За мостом, у траві, виднілися дрібні сліди. Наче дитина бігала, не знаючи куди подітися. Поруч — зім’яті серветки, вологі від сліз.

— Тут була дитина, — тихо сказав один із копів. — І, схоже, вона боролася за свого собаку.

За кілька метрів — нова знахідка:
маленький рожевий рюкзачок з биркою.

MADISON F.

Це вже була не просто історія покинутої собаки.
Це була історія покинутої дитини.

Поліцейські швидко знайшли адресу.
Будинок на краю міста. Розбиті шибки. Сусіди сказали, що батько агресивний, кричить майже щодня, а мати зникла рік тому.

Коли двері відчинились, на порозі стояла маленька дівчинка з опухлими від сліз очима. У руках — друга така ж м’яка качечка, як та, що була поруч із Дейзі.

— Ви… знайшли Дейзі? — прошепотіла вона.

Мотоцикліст присів.

— Так. Вона жива. І вона в безпеці.

Дитина не витримала й розридалася в нього на грудях.

У дверях з’явився батько — червоний, злий, готовий кричати, але коли поліцейський став поряд, чоловік стушувався.

Та його слова прозвучали, як удар:

— Вона не моя! Я її підібрав! Не мав часу! Вона хвора! Я просто… хотів позбутися!

— А записка? — спитав офіцер. — «Вона не мій собака» — це ви писали?

— Та… ну так!

— А дитячі гроші? І іграшка? — холодно уточнив коп.

Чоловік зиркнув на доньку й пробурмотів:

— То все її вигадки! Це всього лиш собака!