Пелюстки вислизнули з моїх пальців, впали на землю, а всередині все обірвалося. У грудях стало так порожньо, що я кілька секунд не могла вдихнути. Бо на гранітній плиті, на фотографії його першої дружини, я побачила… своє обличчя.

Це не була звичайна схожість, не та випадковість, коли люди просто мають подібні риси. Ні. Жінка, яка загинула, виглядала так, ніби була моєю старшою копією. Ті самі очі з ледь помітною тінню під ними. Та сама форма губ. Навіть той ледь іронічний вираз обличчя, який я завжди вважала своїм особистим, ні на кого не схожим.

Я придивилася ближче, переставши дихати. Здавалося, дивлюся у дзеркало, але зображення в ньому — із минулого, з якогось чужого, страшного часу. Навколо стояла така тиша, що я чула, як калатає моє серце. А в голові самі собою почали виринати запитання, які я ніколи не наважувалася поставити.

Чому він приховував цю разючу подібність?
Чому так нервував щоразу, коли я говорила про візит на цвинтар?
Чому постійно повторював: “Не треба, вона б цього не хотіла”?

Тоді я думала, що це — його біль. Тепер зрозуміла: це був страх.

Я зробила крок назад, а тоді ще один. Лише тоді помітила маленьку металеву табличку під фотографією, частково прикриту сухими квітами. З онімінням відсунула їх убік — і прочитала.

“Моїй коханій дружині… Назавжди однакова.”

У мене похололи руки.
Назавжди однакова.

Що він мав на увазі? Чому така фраза взагалі стоїть на надгробку? Звідки в ній ця дивна, тривожна двозначність?

Раптом у пам’яті спливли всі дрібниці, яким я не надавала значення:
як він ставився до мене з якоюсь майже боязкою уважністю;
як іноді, зовсім несвідомо, довше затримував погляд на моєму обличчі;
як одного разу помилився й назвав мене іншим ім’ям — її ім’ям, тепер врізаним у камінь.

Тоді я просто пожартувала. А тепер мені стало не по собі.

Озирнувшись, я раптом відчула, що тут не сама. Наче чийсь погляд ковзнув по моїй спині. Але цвинтар був порожній. Лише вітер, старі хрести, мовчання і фотографія, що дивилася в мене так, ніби жінка на ній була живою.

Страх розростався в мені, важчав, накривав з головою. Нарешті я зібрала речі й майже побігла до машини. Пальці тремтіли так сильно, що я двічі промахнулася, вставляючи ключ у замок.

Коли я нарешті сіла за кермо, накрила голову руками й спробувала заспокоїтись, меня пронизала ще одна думка. Думка, яка була страшніша за всі попередні:

Він знав.
З першого погляду знав, як я схожа на неї.
І все одно підійшов, заговорив, закохався… чи вдав, що закохався.

Тільки тепер я збагнула, чому інколи ловила в нього той дивний блиск в очах — змішаний із тугою, очікуванням і чимось незрозуміло моторошним.

Кого він бачив, коли дивився на мене?
Мене — чи її?
Чи взагалі він розрізняв?

Мені стало холодно так, ніби я стояла під зимовим дощем. Я згадала, як він завжди намагався уникати теми, пов’язаної з її смертю. Як казав, що це “безглузда трагедія” і “не варто ворушити минуле”.

Але раптом я зрозуміла інше:

Це минуле — не мертве. Воно живе в ньому. І, можливо, в мені.

Я завела двигун і поїхала, але дорогою до дому мене не полишало відчуття, що істина набагато темніша, ніж я можу собі уявити. Що ця подібність не випадкова. Що її смерть приховує щось таке, про що він ніколи не наважився сказати.

І тепер, коли правда починає виринати на поверхню, мені треба повернутися додому…
подивитися йому просто в очі…
і поставити питання, що може зруйнувати все наше життя.