Перехожі здригнулися, обернулися — і завмерли.

На даху білого фургона стояв літній чоловік з посивілим волоссям. В обох руках він стискав важку кувалду, яку знову й знову з розмаху підіймав над головою. З кожним ударом метал прогинався, рвався, фарба відлітала шматками, а по асфальту розсипалися дрібні блискучі уламки. Лобове скло, ще кілька хвилин тому ціле, вкривалося густими павутинками тріщин, поки не розсипалося на тисячі іскор-сріблянок.

Люди остовпіли. Чоловік кричав щось нерозбірливе — обірвані фрази, які нагадували водночас і молитву, і прокляття, і благання. Його голос був настільки зламаний, що навіть без слів було зрозуміло: це не гнів. Це відчай, який уже нікого не чує.

Ніхто не наважувався підійти. Вся сцена виглядала надто болісною, надто особистою, ніби люди стали випадковими свідками чужої трагедії, яку не вони мали бачити.

Лише один хлопець здобувся на сміливість витягти телефон і викликати поліцію. За кілька хвилин вулицю розірвали звуки сирен. Патрульна машина різко зупинилась, двоє поліцейських підбігли, вилізли на фургон і запобігливо, але рішуче стягнули чоловіка вниз. Кувалда глухо вдарилась об землю.

Та те, що сталося далі, приголомшило всіх.

Чоловік не чинив опору. Він не кричав, не намагався втекти. Він просто сів на бордюр, схопився руками за голову — і тихо, але розпачливо заплакав. Так, що здавалося: цей плач виривається з найглибшої рани в душі.

Поліцейські сіли поруч, намагаючись зрозуміти, що стало причиною такого безумного вчинку. Довго він мовчав. І лише коли нарешті підняв очі — в цих очах було стільки болю, що здавалося, сам повітря над ним тремтів.

— Ця машина… не моя, — прошепотів він. — І ніколи не була моєю…

Поліцейські насторожено подивилися один на одного, але чоловік продовжив, наче боявся, що якщо зупиниться — зламається остаточно.

— Її купив мій син. Місяць тому. Казав, що зібрав гроші, що хоче почати нове життя, піти власним шляхом. Він так радів… а я радів разом із ним.

Він ковтнув повітря, але в легені воно немов проходило крізь біль.

— Учора ввечері… його знайшли мертвим.

Дехто з людей у натовпі ледве стримав крик. Хтось прикрив рота рукою, хтось зробив крок назад.

— Мені сказали, що це самогубство, — чоловік говорив повільно, неначе кожне слово різало. — Але мій син таким не був. Він би мене не залишив. Він ніколи не здавався.

Сльози блиснули на його щоках.

— А сьогодні зранку подзвонили його друзі. Розповіли те, що поліція не сказала.
Він потрапив у борги. Його змусили. Його шантажували. Погрожували, якщо не платитиме. І цей фургон… — чоловік вказав на понівечений дах — …став пасткою. Тягарем, що тиснув на нього день у день, поки він не зламався.

Над вулицею зависла тиша, така густа, що чути було навіть, як хтось нервово дихає.

— Я побачив сьогодні це авто… таке чисте, ціле, ніби ні при чому… ніби не знищило мою дитину. — Голос його зірвався. — Я не витримав. Я мав його розбити. Хоч якось вирвати ту несправедливість із себе.

У цей момент клацнув фотоапарат. Потім другий. Телефони піднімалися вгору один за одним — люди намагалися зафіксувати те, що, мабуть, ніколи не мали права бачити.

— Припиніть знімати! — вигукнув поліцейський. — Негайно!

Але було пізно. Чоловік підняв голову — і побачив десятки об’єктивів, спрямованих на нього.

— Будь ласка… — його голос ледве чувся. — Не знімайте… Це не шоу. Це все, що мені лишилося від мого сина…

Поліцейські поспішили закрити його від натовпу, підвели на ноги й допомогли сісти в патрульне авто. Та його тихий, задушений плач ще довго лунав у головах тих, хто став свідком події.

А знищений фургон лишився стояти на дорозі — похмурий, розбитий, мов нагадування про те, як легко світ може забрати найдорожче.

І кожен, хто був поруч, думав одне й те саме:

Як шукати справедливість там, де ті, хто нищить життя, так уміло ховаються за тінями?