На підлозі лежало щось маленьке, яскраво-зелене, настільки дивне, що кілька секунд я взагалі не могла збагнути, що саме бачу. Воно скидалося на шматочок кімнатної рослини… або на деталь дитячої іграшки, яка непомітно впала зі столу.

Я підійшла ближче, намагаючись роздивитися. Форма була занадто правильною, колір — неприродно насиченим, а з боків стирчали темні тонкі «шипи», що нагадували штучний матеріал. Жодна відома істота в моїй пам’яті не мала нічого подібного.

І раптом… воно поворухнулося.

Холод пробігся по моїй спині. Те, що я вважала неживим шматочком, здригнулося і почало повільно, майже непомітно рухатися по підлозі. Саме в ту мить я усвідомила: це живе створіння. Але в його русі було щось настільки чуже, настільки неправильне, що стало страшно навіть дихати.

Тіло істоти світилося яскравою зеленою барвою, майже неоновою, такою, ніби вона випромінювала власне світло. Кожен її рух залишав за собою ледь помітний блискучий слід, схожий на тонку лінію густого соку. Я нахилилася, але обережно, тримаючись на відстані: виявилося, що в істоти немає нічого звичного — ні ніг, ні очей, ні жодних сегментів. Суцільна гладка маса, що жила за своїми, зовсім незнаними законами.

Та попри це я відчувала: вона «знає», що я тут.

Щойно я робила крок або ледь голосніше вдихала, бокові шипи ледь-ледь тремтіли. Наче створіння реагувало на повітряні коливання, тепло чи навіть звук мого пульсу. Напруга в кімнаті стала такою щільною, що мені здавалося — достатньо торкнутися повітря, і воно трісне.

І тоді істота раптово пришвидшилася.

Вона рвонула вперед так різко, що я інстинктивно відскочила. Зеленувата тінь метнулася під журнальний столик — і за мить зникла. Я швидко нахилилася, заглядаючи під нього, але там нічого не було. Ні найменшого натяку.

Мене навалив страх.

Як таке яскраве створіння може щезнути? Де воно тепер? За меблями? Біля плінтуса? Чи, можливо, надто близько до мене — настільки, що я просто не можу його помітити?

Куточком ока я раптом побачила слабке зелене мерехтіння в затемненому куті кімнати. Коли я сфокусувала погляд, мене наче пронизало струмом: істота повільно дерлася вгору по стіні. Воно рухалося впевнено, легко, так ніби вертикальна поверхня була для нього природною. Трималося за стіну напрочуд міцно, ніби мало невидимі присоски.

Я відчула, як земля під ногами ніби зсунулася.

Це не могло бути звичайною комахою. Не могло бути й якимось екзотичним «прибульцем» із фруктами чи рослинами. Це було щось інше. Те, що взагалі не повинно було опинитися у людському житлі.

З тремтінням у руках я схопила телефон і почала шукати хоч якусь інформацію. Але нічого подібного мені не траплялося. А тим часом створіння повзло дедалі вище, ніби мало конкретну мету. Я відчувала: воно шукає місце. Схованку. Можливість.

Коли я нарешті дізналася, що це за істота, мене накрив холодний жах.

Це маленьке зелене створіння, схоже на іграшку, насправді було небезпечним. Його ненатуральний колір — не випадковість, а природне попередження: «Не торкайся». А якби я це зробила… наслідки могли бути дуже тяжкими.

Мені неймовірно пощастило, що я вчасно зрозуміла, із чим маю справу.