Цей хлопець уперше взяв дитину на руки, коли сам був майже дитиною — йому щойно виповнилося тринадцять. Його п’ятнадцятирічна дівчина народила їхню спільну дитину. Минуло вже майже п’ятнадцять років відтоді, як ця історія сколихнула суспільство, стала предметом суперечок і зіпсувала життя обом родинам. Але ніхто тоді й припустити не міг, що з роками вона отримає продовження — ще більш драматичне, ще більш болюче.

За зачиненими дверима маленької квартири розгорталася боротьба, про яку зовнішній світ нічого не знав. Двоє підлітків, самі ще не готові до дорослого життя, намагалися впоратися з відповідальністю, що звалилася на них несподівано й безжально. Вони трималися разом, як могли. Дні тягнулися безкінечно, ночі були сповнені плачу, виснаження й страху. Їм довелося подорослішати раніше, ніж це нормально для будь-кого.

Та з часом тріщини в їхній хиткій будівлі почали збільшуватися. Школа надсилала зауваження, соціальні служби все частіше з’являлися на порозі, сусіди з підозрою стежили за кожним кроком. Напруга зростала. Дівчина часто плакала ночами, а хлопець — ще зовсім юний — тікав із дому, коли тільки з’являлася можливість. Він хотів бодай на хвилину вирватися з цього замкненого кола відповідальності, яке давно перевищувало його сили.

І одного дня все зламалося.

Сварка, яка раптово вийшла з-під контролю. Виклик служб, який спровокував негайне втручання. Рішення, що було прийняте швидко й без жалю: у них забрали дитину.

Для хлопця це стало ударом, що його неможливо описати словами. За словами очевидців, він кричав, плакав, благав дати йому шанс. Йому було лише чотирнадцять, але в його голосі звучав біль дорослого чоловіка, який втрачає найдорожче. Його роз’єднали з дівчиною, їхні стосунки розпалися, і обидва зникли з поля зору — зламані, спустошені, самотні.

Минали роки. Тиша навколо їхньої історії стала майже абсолютною.

Хтось казав, що дівчина виїхала за кордон. Інші подейкували, що хлопець потрапив у погану компанію. Та правда була іншою — набагато складнішою й набагато несподіванішою.

П’ятнадцять років потому дорослий чоловік, якому тепер двадцять вісім, з’явився у всеукраїнському телевізійному ефірі. Не як скаржник, не як людина, що шукає жалю. Він прийшов туди заради одного: знайти свою дитину.

Його голос тремтів, коли він говорив, що не забув її ні на день. Не тоді, коли був переляканим підлітком, не пізніше, коли роки провини й болю лише посилювали ту пустоту, що жила в ньому. Відсутність дитини стала тінню, яка супроводжувала його в кожному кроці.

Та справжній шок чекав попереду.

У пресу потрапила частина старого соціального досьє. З’ясувалося, що дитина — тепер уже майже дорослий підліток — жила нестабільним життям: постійні переїзди, зміна прийомних родин, відсутність сталого дому. Жодного відчуття захищеності. Жодного коріння.

Країна була приголомшена. Стара справа знову вибухнула, немов забута міна.

Люди запитували: хто винен? Чому замість того, щоб підтримати цих двох дітей, які самі не знали, що робити, система просто відібрала в них найдорожче? Чому дитині не дали того, що обіцяли?

Журналісти знайшли й колишню юну матір. Вона жила тихо в невеликому містечку. Довго відмовлялася говорити, але врешті сказала одну фразу, яка розійшлася країною:
«У нас забрали дитину… але ніхто ніколи не навчив нас бути батьками.»

І тепер, через п’ятнадцять років, висить у повітрі одне єдине запитання, від якого стигнуть жили:

Чи погодиться вже майже дорослий юнак зустрітися зі своїми біологічними батьками?

Зустріч, яка може нарешті завершити цей болісний розділ…
або навпаки — відкрити рани, що не загоїлися й досі.