Аарон згодом уже не міг пригадати, як саме підхопив її на руки. Цей момент розчинився в його пам’яті, немов туман над рікою на світанку. Він знав лише, що повітря було важким, небо низько нависало над містом, а навколишній світ раптово втратив чіткі обриси. Усе зайве зникло, залишивши лише її — тиху, нерухому, з обличчям, яке здавалося дивно спокійним.
Ще кілька хвилин тому вони йшли поруч і сперечалися. Про дрібниці, які тепер здавалися смішними й болісно неважливими. Про слова, сказані різко, без роздумів. Аарон пам’ятав власне роздратування, але не пам’ятав моменту, коли все обірвалося. Лише відчуття, ніби щось усередині нього раптом тріснуло, і час пішов іншим шляхом.
Коли він тримав її на руках, вона здавалася легкою — не тілом, а якоюсь внутрішньою відсутністю ваги. Наче частина її вже була не тут. Його серце калатало так гучно, що він боявся, аби вона цього не почула, хоча розумів: вона не може. Навколо метушилися люди, хтось щось говорив, хтось телефонував, але всі звуки доходили до нього приглушено, ніби крізь товсте скло.
У голові спалахували спогади, зовсім не пов’язані з теперішнім. Її сміх у переповненому потязі. Те, як вона завжди торкалася його руки, коли хвилювалася. Як одного вечора сказала, що боїться втратити звичайні дні, бо саме вони роблять життя справжнім. Тоді він не надав цим словам значення. Тепер же вони різали пам’ять гостріше за будь-який докір.
Він не знав, скільки часу минуло. Хвилини розтягувалися до безкінечності, а безкінечність стискалася до одного подиху. Йому здавалося, що якщо він відпустить її хоча б на мить, станеться щось непоправне. Тож він тримав її міцніше, ніби його руки могли зупинити неминуче.
Пізніше, коли все вже сталося і хтось спокійним, майже байдужим голосом ставив запитання, Аарон намагався згадати подробиці. Як саме вона впала, з якого боку, що було перед цим. Він відповідав, але відчував, що головне вислизає. Він не міг пригадати першого руху — того імпульсу, який змусив його нахилитися й підхопити її. Наче це було не рішення, а щось інстинктивне, глибше за думку.
Після того дні стали порожніми. Її речі залишилися на своїх місцях, мов чекали на повернення господині. Чашка на столі, плед на спинці крісла, нотатка з нерівним почерком. Аарон торкався всього обережно, ніби боявся зруйнувати крихкий зв’язок між минулим і теперішнім. Уночі йому здавалося, що він знову тримає її на руках, і цей сон був водночас розрадою і мукою.
З часом він зрозумів, що не всі спогади можна відновити. Деякі миті надто сильні, щоб зберегтися в деталях. Але залишається відчуття — тепле й болісне водночас. Усвідомлення того, що в ту мить він зробив усе, що міг. Що він підхопив її не тому, що подумав, а тому, що любив.
І хай Аарон ніколи вже точно не згадає, як саме підхопив її на руки, він завжди пам’ятатиме, навіщо це зробив. І саме це давало йому сили дихати далі, крок за кроком, у світі, який уже ніколи не буде таким, як раніше.