Я сиділа на старому дивані і дивилася, як м’яке світло настільної лампи розливається по стінах. Була пізня година, але міський шум здавався далеким, немов він належав іншому світу. Кожен звук — тихе цокання годинника, легкий шелест листя за вікном, далекий гул трамвая — губився у цій глибокій тиші, яка була майже відчутною. Здавалося, що її можна взяти руками, як шматок льоду, і потримати у долонях.

Повітря було важким і прохолодним, пахло старими книгами та деревом. Кімнати, зазвичай наповнені рухом і голосами, тепер здавалися порожніми, але одночасно наповненими чимось невидимим. Кожен кут ховав тінь, яка здавалася живішою за все інше, ніби чекала свого моменту, щоб вийти на світло. Я сиділа й відчувала, що кожен мій вдих стає частиною цієї тиші, що я сама — її невід’ємна складова.

На столі поруч лежали розкидані листи та старі фотографії. Я взяла один у руки і довго дивилася на нього, навіть не читаючи. Кожне обличчя, кожен напис, кожен шматочок паперу розповідав історію, яка тепер резонувала тільки у тиші. Здавалося, що час зупинився, що світ навколо перестав квапитися, і я могла повноцінно вдихнути і одночасно залишатися нерухомою.

Раптом я почула легкий звук — чиїсь кроки, чи, можливо, вітер, що відкрив двері. Але навіть цей тихий шум став частиною тиші, а не порушенням її. Усвідомлення того, що тиша не порожня, а повна, принесло дивне відчуття спокою. Було таке враження, що зустрічаєш щось давнє, щось, що завжди поряд, але про що ми рідко пам’ятаємо.

Я сиділа й спостерігала, як тіні повільно рухаються з настанням сутінків. Тиша залишалася, густою й глибокою, наче оберігаючи кожен момент, кожну думку. І я зрозуміла, що іноді саме у такій тиші, яку можна «різати», людина чує найголосніше — не лише звуки довкола, а й те, що відбувається всередині.

Того вечора я зрозуміла: тиша — це не відсутність, а присутність. Вона повна і справжня, здатна перетворити звичайну кімнату на місце, де зупиняється світ і де можна по-справжньому почути себе.