Я щойно підводився від могили своєї маленької доньки, коліна ще боліли від холодного каменю, і здавалося, що це болить не тіло, а сама пам’ять. Ноги тремтіли, ніби не хотіли слухатися, ніби розуміли те, чого я намагався не визнавати: цей рух означав прощання, хоч і тимчасове. Повітря було важким, нерухомим, і навіть вітер на цвинтарі поводився обережно, ніби боявся потривожити тишу.

Поки я стояв навколішки, я говорив з нею. Не вголос — слова не наважувалися вийти. Я розповідав про дім, у якому все залишилося так, як вона любила. Про її маленькі черевички біля дверей, про малюнок на холодильнику, який я так і не зміг зняти. Я перепрошував за те, що не встиг, за те, чого не зрозумів, за ті дрібниці, які тепер здавалися страшенно важливими.

Холод каменю просочився крізь одяг і шкіру, але це була чесна, зрозуміла біль. Значно гірше боліло всередині — там, де оселилася порожнеча. Вона не кричала, не різала, вона просто була, постійна й важка, як тінь, від якої неможливо втекти. Я дихав повільно, бо кожен глибокий вдих здавався зрадою спокою цього місця.

Коли я почав підійматися, перед очима на мить потемніло. Я вперся рукою в землю, ніби шукав у ній опору. Думка про те, що я залишаю її тут, розривала зсередини. Розумом я знав, що вона не в цій землі, не під цим каменем. Але серце вперто відмовлялося приймати логіку.

Я озирнувся довкола і побачив інші могили. Квіти, фотографії, імена, незнайомі обличчя. Усвідомлення того, що цей біль не унікальний, не полегшувало його. Але в цьому було щось людське — мовчазне братство тих, хто навчився жити з втратою. Ми не знали одне одного, але були пов’язані сильніше, ніж здається.

У пам’яті сплив день її народження. Її теплі маленькі пальці, що інстинктивно стискали мій палець. Тоді я пообіцяв собі захищати її від усього. Я не знав, що є речі, проти яких безсила навіть любов. Ця думка була найгіршою з усіх.

Я зробив крок назад. Потім ще один. Кожен метр від могили здавався неправильним, майже злочинним. Але водночас я відчував: залишитися тут назавжди означало б втратити її вдруге — у спогадах, у мовчанні, у заціпенінні. А піти означало нести її далі, у серці, у словах, у кожному прожитому дні.

Я щойно підводився від могили своєї маленької доньки, коліна ще боліли від холодного каменю, і вперше за довгий час дозволив собі думку, що колись цей біль стане тихішим. Не меншим, не забутим — просто таким, з яким можна жити. Бо любов не зникає разом із життям. Вона змінюється, але залишається.