Другий ранок прийшов дивно тихо, ніби місто домовилося саме з собою не заважати людським думкам. Повітря було прозорим і холоднуватим, а світло повільно ковзало фасадами будинків, не намагаючись привернути до себе увагу. Я прокинувся раніше, ніж зазвичай, без будильника, і ще кілька хвилин лежав нерухомо, прислухаючись до цієї незвичної тиші. Вона не була порожньою — у ній відчувалася напруга очікування.

На кухні панував напівморок. Чашка з учорашнім чаєм стояла на столі, залишена поспіхом, і виглядала так, ніби зберігала в собі частину минулого вечора. Я відкрив вікно, і з вулиці долинув ледь чутний шурхіт — хтось далеко переставляв ящики, або, можливо, вітер грався папером біля бордюру. Цей звук здався надто важливим, майже символічним.

Вийшовши надвір, я помітив, що люди рухаються повільніше. Ніхто не поспішав, не говорив голосно, не жестикулював різко. Навіть собаки йшли поряд зі своїми господарями стримано, без звичного ранкового збудження. Здавалося, що кожен ніс у собі якусь внутрішню розмову й не хотів її переривати.

Я пішов у бік парку. Дерева стояли нерухомо, а їхні тіні лягали на доріжки рівними смугами. На лавці сидів чоловік середнього віку й читав книгу, час від часу зупиняючись і дивлячись у далечінь, ніби перевіряв, чи слова не загубилися між рядками. Я пройшов повз і раптом відчув дивне бажання подякувати цьому ранку за його мовчазну присутність.

Другий ранок не обіцяв змін і не вимагав рішень. Він просто був — спокійний, уважний, трохи відсторонений. У цій простоті ховалася сила. Я зрозумів, що іноді саме такі моменти дають змогу побачити себе без прикрас, без шуму звичних виправдань і планів.

Коли місто почало поступово оживати, тиша не зникла повністю — вона лише відійшла всередину. Я ніс її з собою, як невидимий знак, нагадування про те, що навіть у звичайному дні може існувати простір для зосередженості й чесності. Другий ранок прийшов дивно тихо, але залишив по собі відчуття ясності, яке ще довго не давало загубитися серед слів і справ.