Коли я погодилася вийти заміж, мені здавалося, що найскладніше вже позаду. Ми з коханим пройшли через роки стосунків, сумніви, компроміси й мрії про спільне майбутнє. Я щиро вірила, що весілля стане днем радості та єдності двох родин. Але я глибоко помилялася.

Мій батько все життя працює сміттярем. Для когось це «низька» робота, але для мене — символ відповідальності й честі. Він прокидається ще затемна, працює в дощ, сніг і спеку, і ніколи не нарікав. Саме він навчив мене поважати будь-яку чесну працю й не дивитися на людей зверхньо.

Родина мого чоловіка була зовсім іншою. Свекор — впливовий бізнесмен, свекруха — жінка, яка дуже переймається думкою оточення. Вона завжди говорила про «статус», «рівень» і «репутацію». Спочатку я не надавала цьому великого значення, списуючи все на різницю характерів.

Проблеми почалися під час підготовки до весілля. Коли ми обговорювали список гостей, свекруха раптом запитала, ніби між іншим:
— А ким працює твій тато?

Я відповіла спокійно й чесно:
— Він сміттяр.

У кімнаті запала тиша. Свекруха відвела погляд, а свекор задумливо зітхнув. Через кілька днів мене запросили на «серйозну розмову». Я відчувала напруження, але навіть уявити не могла, що почую.

Свекор обережно сказав, що на весіллі будуть «важливі люди», партнери й знайомі, і що «не всі можуть правильно зрозуміти». Свекруха ж висловилася ще пряміше: мовляв, було б краще, якби мій батько не був присутній, принаймні на святковій частині.

Мені стало боляче й соромно — не за батька, а за них. Вони не просто принизили людину, яка дала мені життя, а й намагалися стерти частину мене самої. Я сказала твердо: якщо мого батька не буде на весіллі, не буде й мене.

Коли про це дізнався мій наречений, він без вагань став на мій бік. Він уперше серйозно посварився зі своїми батьками, пояснивши, що гідність людини не визначається її посадою. Тоді я зрозуміла, що зробила правильний вибір.

У день весілля мій батько прийшов у скромному, але акуратному костюмі. Він дуже хвилювався, постійно питав, чи все добре, і чи він «не виглядає недоречно». Коли він вів мене до вівтаря, я бачила в його очах гордість і страх водночас. А я відчувала безмежну вдячність.

Гості запам’ятали його не через професію, а через щирість, теплоту й доброту. Він говорив просто, але від серця, і багато хто після весілля підходив до мене й казав, який у мене чудовий батько.

Свекри так і не попросили вибачення відкрито. Можливо, їм важко визнати власну помилку. Але для мене це вже не головне. Того дня я остаточно зрозуміла: справжня цінність — не в статусі, не в грошах і не в думці сторонніх.

Я пишаюся своїм батьком. І якби мені довелося обирати знову, я знову зробила б те саме. Бо людина, яка чесно працює й виховує дітей з гідністю, заслуговує на найпочесніше місце — навіть у день весілля.