Я ніколи не думала, що можна боятися власного дихання. Що настане мить, коли кожен вдих здаватиметься надто гучним, а кожен видих — небезпечним. Але саме так я стояла тієї ночі, притиснувшись до холодної стіни, і затримувала подих так поверхнево, що груди майже не рухалися.

Вечір починався звичайно. Я поверталася додому знайомою дорогою, втомлена після довгого дня, з головою, повною думок. Вулиця була майже порожня, ліхтарі кидали тьмяне світло, і місто здавалося спокійним. Ніщо не віщувало біди.

А потім я почула кроки.

Спочатку я намагалася переконати себе, що це випадковість. Хтось іде тією ж дорогою — нічого дивного. Але звук повторювався рівно в такт моїм рухам. Я прискорила ходу — кроки позаду теж прискорилися. Я зупинилася — і за мить запанувала тиша. Серце стислося від страху.

Я звернула у вузький провулок, сподіваючись, що це лише моя уява. Повітря там було вологе й важке, тіні — густіші. Та кроки не зникли. Вони стали ближчими.

Я сховалася за старими контейнерами, притиснулася спиною до стіни й відчула, як паніка накриває хвилею. Дихання збилося, воно здавалося надто гучним у цій тиші. Я зрозуміла: якщо не зупиню його, мене почують.

Я затримала подих. Не повністю — лише настільки, щоб не видати себе. Тіло благало про повітря, легені пекли, а в голові шуміло. Здавалося, що кожна секунда тягнеться вічність.

Кроки зупинилися зовсім поруч. Я бачила лише нечіткий силует у напівтемряві. Хтось зітхнув, тихо вилаявся, і в той момент мені здалося, що мій власний страх має запах і звук. Я боялася поворухнутися, боялася навіть думати.

Думки плуталися. Що робити, якщо він мене помітить? Бігти? Кричати? Чи завмерти, сподіваючись, що стану частиною тіні? Я більше не відчувала часу, лише напружене очікування.

І раптом силует рушив. Кроки повільно віддалялися, доки остаточно не розчинилися в нічній тиші. Я ще довго не наважувалася вдихнути на повні груди. Коли нарешті це зробила, повітря обпекло легені, і я ледве стримала схлипування.

Я вийшла зі схованки, хитаючись, з тремтячими руками. Вулиця була тією ж самою, але вже здавалася чужою. Світ не змінився, змінилася я.

Тієї ночі я зрозуміла, наскільки тонка межа між спокоєм і страхом. Як швидко звичайна дорога додому може перетворитися на випробування. І як іноді саме тиша, нерухомість і ледь помітний подих можуть урятувати життя.