Олена повільно опустила руку з телефоном. Зала була повна шуму — люди розмовляли, хтось сміявся надто голосно, хтось сердито сперечався, а з динаміків лунали оголошення, що зливалися в суцільний гул. Повітря тремтіло від руху й напруги, ніби кожен звук залишав у ньому невидимий слід.
Повідомлення на екрані залишилося відкритим, але Олена вже не читала його. Слова втратили форму, перетворившись на важкий тягар у грудях. Вона відчула, як утома накочується хвилею — не тілесна, а внутрішня, глибока. Така, що з’являється після довгих рішень і безсонних ночей.
Вона сіла на лавку біля холодної стіни. Метал був непривітний, але справжній. Олена любила відчувати щось реальне — поверхню, температуру, вагу. Це допомагало не загубитися у власних думках. Перед нею миготіло табло з напрямками, і кожен рядок здавався запрошенням до іншого життя, де все могло б скластися інакше.
Поруч стояв чоловік з валізою, яка виглядала старішою за нього самого. Він дивився в одну точку, ніби чекав не поїзда, а знаку. Неподалік молода дівчина розмовляла по телефону, швидко і збуджено, обіцяючи щось, у що сама, можливо, ще вірила. Зала була наповнена долями, що на мить перетнулися, а потім знову розійдуться.
Олена подумала про дім, який залишився десь позаду. Про вікно, з якого було видно вечірнє небо, і про тишу, що приходила пізно вночі. Вона не тікала — радше рухалася назустріч невідомому, бо залишатися стало неможливо. Іноді найважчий вибір — це не між добром і злом, а між звичним і необхідним.
Вона дістала з кишені складений аркуш паперу. На ньому було кілька рядків, написаних поспіхом, але щиро. Чорнило трохи розпливлося, та сенс залишився чітким. Папір шелестів у пальцях, нагадуючи, що не все в цьому світі можна стерти одним рухом.
Оголошення пролунало знову — її рейс. Серце на мить стиснулося, але ноги самі підвели її з місця. Крок за кроком вона рушила вперед, і шум зали вже не здавався ворожим. Він став фоном, частиною шляху, який більше не лякав.
На виході вона побачила своє відображення у склі. Обличчя виглядало спокійнішим, ніж вона очікувала. Можливо, спокій приходить не тоді, коли все зрозуміло, а тоді, коли ти приймаєш невизначеність.
На пероні було прохолодно. Олена вдихнула на повні груди і ще раз озирнулася. Зала залишилася позаду — з її шумом, розмовами і чужими історіями. Попереду був рух, дорога і час, який усе розставить на свої місця.
Коли двері поїзда зачинилися, вона прибрала телефон у сумку. Тепер він більше не мав влади над її думками. Поїзд рушив, і разом з ним рушила й вона — не знаючи точно куди, але знаючи навіщо.