Адріан завмер, немов прикутий. Звуки парку — дитячий сміх, кроки перехожих, тихе гудіння міста за деревами — долинали до нього розмитою хвилею. Він стояв на доріжці, не відчуваючи власного тіла, ніби став частиною пейзажу, ще одним нерухомим об’єктом серед живого руху.

Сонце пробивалося крізь крони, залишаючи на землі плями світла, які повільно ковзали разом із вітром. Діти бігали неподалік, не підозрюючи, що за кілька кроків від них хтось переживає момент, здатний розділити життя на «до» і «після». Для них парк був місцем гри. Для Адріана — місцем раптової зупинки.

Він намагався пригадати, що саме привело його сюди. Прогулянка мала бути короткою, майже механічною. Але слова, почуті раніше, вплелися в думки й не відпускали. Вони не звучали гучно, не були різкими, проте в них відчувалася остаточність, від якої не сховаєшся.

На лавці неподалік сидів чоловік з книгою, час від часу піднімаючи очі й дивлячись у простір. Старенька жінка повільно вела за руку маленького хлопчика, терпляче пояснюючи йому щось важливе. Адріан спостерігав за цими сценами, і йому здавалося дивним, що світ не зупинився разом із ним.

Він глибоко вдихнув. Повітря пахло травою й теплим пилом. Цей простий запах повернув його до теперішнього моменту. Адріан відчув легке тремтіння в руках — не від холоду, а від напруги, яка накопичувалася всередині годинами, а може, й роками.

У кишені він намацав телефон, але не дістав його. Там не було відповідей. Були лише нові запитання. І раптом він усвідомив, що чекати ясності — означає знову залишитися на місці, знову завмерти.

Він зробив крок уперед. Потім ще один. Рух дався важко, ніби земля чіплялася за підошви, але з кожним кроком ставало трохи легше. Звуки парку повернули собі чіткість, перестали тиснути і стали просто частиною фону.

Адріан пройшов повз дерево з подряпаною корою, на якій хтось колись залишив ініціали. Йому здалося, що ці знаки — спроба не зникнути безслідно. Усміхнувшись куточком губ, він подумав, що інколи достатньо просто йти далі, не залишаючи слідів.

Коли парк поступово лишився позаду, він відчув втому, але й дивне полегшення. Він не знав, що чекає попереду, і не мав готових рішень. Та одне було очевидним: він більше не стояв прикутий. Він рухався. І цього на даний момент було досить.