Кімната була напівтемною, ніби світ навмисно приглушив світло, щоб не заважати моїм думкам. Годинник на стіні цокав занадто голосно, і кожен його звук відбивався в голові, мов нагадування про час, який я більше не хотіла рахувати. Я вже не молилася — слова втратили сенс, а віра розчинилася у втомі. У той момент я не просила порятунку. Я просто прощалася з життям, спокійно і майже байдуже.
Мене не переслідувала одна конкретна трагедія. Це була сума дрібниць, які накопичувалися роками: невиправдані очікування, мовчазні розчарування, нескінченне «тримайся», сказане людьми, які ніколи не питали, як саме я тримаюся. Я відчувала себе надто крихкою для цього світу, але водночас надто живою, щоб повністю зникнути без сліду.
Я сіла на підлогу, притулившись спиною до холодної стіни. Холод допомагав залишатися тут і зараз. Дихання було нерівним, думки — повільними, немов вони пливли крізь густу воду. Перед очима спливали уривки спогадів: запах кави вранці, сміх на кухні в чужій квартирі, тепле сонце на обличчі в дні, коли я ще вірила, що все попереду. Ці образи з’являлися без запрошення і зникали так само тихо.
Час утратив форму. Я не знала, скільки сиділа так — хвилини чи години. Було дивне відчуття спокою, ніби я стояла на березі й дивилася на власне життя здалеку. Без осуду. Без жалю. Просто спостерігала. Прощання не було гучним чи драматичним — воно нагадувало довге мовчання після сказаних колись важливих слів.
І все ж у цій тиші щось зрушилося. Не думка, не голос — швидше слабкий імпульс, майже непомітний. Наче всередині мене залишилася крихітна іскра, яка відмовлялася згаснути. Вона не обіцяла щастя і не малювала світлого майбутнього. Вона лише ставила одне просте запитання: «А якщо ще трохи?»
Я підвелася, тримаючись за край столу. Ноги тремтіли, тіло було важким, але я стояла. Подивилася у вікно — ніч була звичайною, байдужою до моїх внутрішніх бур. І в цій звичайності раптом з’явилася дивна опора. Світ не намагався мене переконати. Він просто існував.
Я не почала молитися. Натомість я дозволила собі не прощатися остаточно. Не тому, що стало легше, і не тому, що знайшлася відповідь. А тому, що я вирішила дати собі ще трохи часу — без обіцянок, без героїзму. Лише ще один день.
І, можливо, саме це рішення — маленьке, непевне, майже непомітне — стало першим кроком назад до життя. Не як перемога, а як пауза. А іноді пауза — це все, що потрібно, щоб знову почути себе.