Вона сиділа навпроти мене, згорбившись, ніби на її плечі одночасно впали всі тягарі світу. Її плач був глухим і надривним, таким, що слова губилися ще до того, як встигали оформитися. Лаура плакала так сильно, що спочатку я не розуміла жодного слова — лише уривчасте дихання, тремтіння губ і звук, у якому було більше болю, ніж у будь-якому реченні.

Я не перебивала. Просто сиділа поруч і слухала. Інколи мовчання — це єдине безпечне місце, де людині дозволено бути слабкою. Чашка з чаєм у її руках давно охолола, але вона продовжувала стискати її, ніби це було щось стабільне в моменті, коли все інше розпадалося. Сльози падали на стіл, залишаючи темні плями, які ніхто не поспішав витирати.

Минуло кілька хвилин, перш ніж її дихання трохи вирівнялося. Вона втягнула повітря й хрипко прошепотіла: «Я більше не справляюся». Ці слова прозвучали тихо, але в них було стільки втоми, що вони ніби заповнили всю кімнату. Лаура підняла на мене очі — червоні, виснажені, сповнені сорому за власні сльози.

Вона почала говорити повільно, ніби кожне речення вимагало дозволу. Про роботу, яка давно перестала бути вибором і стала пасткою. Про людей, які звикли бачити в ній надійну, усміхнену, завжди готову допомогти. Про те, як важко постійно бути «тією, що тримається», коли всередині давно нічого не тримається.

Я слухала й ловила себе на думці, що ця історія занадто знайома. Лаура завжди була сильною — принаймні для інших. Вона не просила, не скаржилася, не дозволяла собі зупинитися. І тепер цей плач був не слабкістю, а наслідком довгого мовчання.

«Я боюся зупинитися», — сказала вона після паузи. — «Мені здається, що якщо я зупинюся, все розвалиться». Її голос знову затремтів, але цього разу сльози були тихішими. Не буря, а дощ після довгої спеки.

Я простягнула руку й накрила її долоню своєю. Це був не жест порятунку і не обіцянка рішень. Лише знак: ти не одна. Лаура злегка стиснула мої пальці й заплющила очі, ніби вперше за довгий час дозволила собі видихнути.

«Мені соромно, що я скаржуся», — зізналася вона. — «У мене ж є робота, дім, люди поруч. Я повинна бути вдячною». Вона гірко усміхнулася. — «Але я просто хочу бути нормальною. Не ідеальною. Не сильною. Просто нормальною».

Ці слова зависли між нами. Вони були прості й водночас надзвичайно важливі. Ми часто вчимося витримувати, але рідко — дозволяти собі бути крихкими. І ще рідше дозволяємо це іншим.

Коли Лаура заспокоїлася, в кімнаті стало тихо. Не порожньо — спокійно. Вона витерла очі, глибоко вдихнула й сказала: «Дякую, що не намагалася мене зупинити». Я кивнула, бо зрозуміла: інколи найважливіше — не шукати слів. А просто дати людині простір, щоб її біль нарешті був почутий.