Під ліхтарем лежала німецька вівчарка – худюща, поранена, шерсть злиплася від бруду та дощу.

Він обережно присів поруч і простягнув руку. Собака тремтіла, але не вкусила; вона лише тихо скавулькнула, ніби просила про допомогу.

— Тримайся, дівчинко, — прошепотів він. — Я зараз відвезу тебе до ветеринара.

У клініці, поки лікарі оглядали її, один із них нахмурився:

— Це не лише травми… вона вагітна.

— Що?.. — чоловік завмер.

— Вона на великому терміні. Якщо сьогодні не народить — може загинути.

Він залишився чекати до самого ранку. За склом родового боксу лікарі поспішали, а він сидів на пластиковому стільці, слухаючи, як знову почав лити дощ.

На світанку пролунало тихе пискання. Собака народила. Лікарі видихнули з полегшенням, але одразу переглянулися з тривогою.

— Подивися на них… це не щенята, — тихо прошепотів один із асистентів.

Чоловік повільно підійшов до боксу, намагаючись стримати тремтіння. Перед ним лежали не щенята. Їхні маленькі тіла були викривлені, шкіра сірого відтінку, очі ледь помітні під тонкою прозорою плівкою. Здавалося, що це кошмар, який ожив.

— Що… що це? — запитав чоловік, голос тремтів.

Ветеринар похитав головою:
— Я ніколи нічого подібного не бачив. Зазвичай щенята народжуються з нормальними тілами і головами. Це… щось зовсім інше.

Собака поруч важко дихала, але її очі були сповнені довіри та болю. Чоловік сів на коліна і лагідно погладив її по голові:

— Все буде добре, обіцяю…

Але всередині він розумів: це вже не звичайна історія порятунку.

Ветеринар обережно взяв одного з малих і уважно оглянув під лампою: шкіра була крижано холодною, рухи слабкі, а форма голови – зовсім неприродна. Асистент ледве стримував нудоту.

— Потрібно негайно зробити аналізи, — тихо промовив лікар. — Це не може бути природним явищем… принаймні, я ніколи такого не бачив.

Чоловік відчув, як серце стискається. Він згадав кожну мить поруч із собакою: її страждання, тремтіння, перелякані очі. І раптом усе це здавалося поза межами логіки.

Раптом один із «щенят» здригнувся й тихо пискнув. Чоловік здригнувся і відступив на крок. Ветеринар нахилився: істота рухалася, але її рухи були дивними — вона намагалася стати на майже непомітні лапки.

— Воно… живе, — прошепотів чоловік зі сльозами на очах. — Воно дихає…

— Так, — кивнув лікар. — Але як це можливо…

Час йшов, а дощ за вікном посилювався. Чоловік сидів у кутку й спостерігав, як собака нюхає кожне дивне створіння і захищає їх. І раптом зрозумів, що вона поводиться так, ніби впізнає їх. Навіть у цій страшній формі в її очах була любов.

Чоловік відчув дивне, майже святе почуття — попри жах, перед ним було життя. І не просто життя, а життя, що кидає виклик самій природі.

Нарешті ветеринар зізнався:
— Я знаю, що це звучить божевільно… але це не щенята. За анатомією та біологією це щось інше. Я не знаю, як це назвати, але… схоже на мутантів.

Чоловік стиснув кулаки. Він відчував страх, жах, але ще сильніше — бажання захистити ці створіння.

— Я заберу їх додому, — рішуче сказав він. — Вони житимуть. Обіцяю.

Тієї ночі дощ не припинявся. Чоловік сидів удома поруч із коробкою, де лежали дивні створіння. Він спостерігав, як собака нюхає їх, притискає до себе і оберігає від світу. Страх поступово змінився дивним відчуттям надії.

Він усвідомив одне: ніхто не повірить, що сталося. Ветеринари були приголомшені, експерти спантеличені, а він — єдиний свідок. І тепер на ньому лежала відповідальність за те, що природа можливо відкинула, але що все одно жило… і боролося.

Наступного ранку він вирішив звернутися до біологів і генетиків. Він розумів, що те, що сталося, може змінити уявлення про життя, природу і межі можливого. Але в його серці залишалася ще одна думка: поки ці створіння в безпеці, а собака поруч — він готовий боротися за них проти всього світу.

І в той момент він відчув справжній шок — суміш страху, жаху і глибокої відповідальності. Бо життя, яким би воно не було, потребує захисту.

Чоловік зрозумів одну річ: іноді порятунок означає не тільки витягти живе з бруду, а й прийняти неможливе. І він був готовий.