Сусіди не раз піджартовували:
— Ну що, Анно, твої вовчики прийдуть чаю випити?
Вона лише лагідно всміхалася у відповідь.
Та одного дня їхній сміх змінився справжнім острахом.
Восени, коли небо низько нависало над землею, а туман лягав на поля густою ковдрою, Анна раптом зникла. Першою це помітила сусідка Марфа: бабуся не відчинила віконниці, хоч завжди робила це на світанку. Вона постукала — тиша. Заглянула у вікно — нікого. Двері були замкнені зсередини, але старенька не озивалась.
Селяни, зібравшись гуртом, рушили за слідами, що вели від порога до лісу. На вологій землі виразно виднілася одна-єдина доріжка слідів — дрібних, старечих. А поруч… величезні відбитки лап. Такі великі, що чоловіки перезирнулися, відчувши, як всередині похололо.
— То ж вовки… але які здоровенні… — прошепотів хтось.
Сліди губилися в самій гущавині.
Анну знайшли приблизно за годину — під старою ялиною, саме тією, де вона колись прощалася з чотирма вовчатами. Вона сиділа, притулившись спиною до кореня дерева. Її очі були заплющені, обличчя спокійне — ніби просто задрімала.
Але поруч стояли чотири величезні вовки.
Справжні, дорослі, потужні самці, чорні, мов ніч. Вони утворили навколо Анни коло, не підпускаючи людей. Їхня шерсть стояла дибки, ікла блищали, а низьке глухе гарчання котилося лісом.
Навіть найвідважніші чоловіки відступили — хто на крок, хто на два.
— Господи… та це ж ті вовки… ті самі… — прошепотіла Марфа, прикривши рот долонею.
Вовки не нападали — але й не збиралися йти. Здавалося, вони охороняють жінку, як охороняють членів власної зграї.
Анна була жива — дихання слабке, але рівне. Та вовки не дозволяли наблизитися. Вони вили — протяжно, низько, наче розмовляли з нею. І тоді селяни побачили щось, від чого мороз пробіг по спині.
Один із вовків — найбільший, зі світлим шрамом на морді — обережно торкнувся носом долоні старенької… і ліг поруч, поклавши голову їй на коліна, заплющивши очі. Інші сіли довкола, продовжуючи охороняти її мовчазний сон.
Селяни стояли, не наважуючись рушити.
Минуло майже пів години, перш ніж вовки, ніби за невидимим сигналом, підвелися. Старший вовк ще раз глянув на людей — погляд був не звіриним, майже людським. Потім коротко завив, і вся четвірка зникла між деревами.
Лише тоді чоловіки кинулися до бабусі Анни.
— Вона жива! — вигукнув хтось.
Анну перенесли додому. Лікар сказав, що в неї стався раптовий напад, і якби вона пролежала в лісі ще годину — могла б не вижити.
— Але… як ти там опинилася? — запитала Марфа.
Анна відповіла ледь чутно:
— Просто хотіла пройтися… відчути ліс… І раптом почула поруч кроки. Не людські — тихі, м’які. Мені стало зле, і я впала. А далі… відчула, як хтось теплий ліг поруч. Чотири тіні. Чотири душі, яких я колись урятувала. Вони прийшли… провести мене.
Відтоді все село заговорило інакше. Більше ніхто не сміявся з її «вовчих дітей». Люди обходили ліс із повагою… і ледь помітним страхом. Бо знали: десь там живе зграя, що пам’ятає добро.
А бабуся Анна прожила ще два роки. І щовечора, коли сонце ховалося за дерева, вона виходила на ґанок і тихо свистіла. І часом їй здавалося, що здалеку, з темної глибини лісу, долинає ледь відчутне, але знайоме виття.