На вигляд — приблизно двадцяти п’яти років, охайно вдягнена, з довгим шарфом на шиї та паперовим стаканчиком гарячої кави в руках. Вона дивилася на Валентину Іванівну з легким збентеженням, ніби довго не наважувалася підійти.

— Ви гаразд? — тихо запитала вона.

Валентина Іванівна здригнулася. Вона вже давно відвикла від того, що комусь є діло до старих людей, до їхнього болю і втоми. Люди проходили повз тисячі разів — ніхто не помічав ні її, ні Біма. Ніхто не бачив.

— Усе нормально, доню… — прошепотіла вона звичною фразою, яка перетворилася на рефлекс. — Просто присіла…

Але дівчина не пішла. Навпаки — присіла поруч і заглянула їй у вічі.

— Ви не виглядаєте нормально. Вам зле?

І ця проста фраза раптом стала останньою краплею. У грудях у Валентини щось зламалося, розсипалося на тисячі гострих уламків. Очі налилися сльозами — несподіваними, зрадницькими, зовсім недоречними.

— Я… просто не знаю, що робити, — прошепотіла вона. — У мене… зовсім нічого не залишилося.

Бім тихо ткнувся носом у її долоню, ніби підтверджуючи кожне слово.

Дівчина поглянула на собаку, потім знову — на Валентину Іванівну. В її очах з’явилося дивне поєднання тривоги та рішучості, ніби вона щось здогадалася, але все ще боялася помилитися.

— Перепрошую… а вас випадково не звати Валентина Іванівна Соколова?

Жінка завмерла. Серце на мить перестало битися.

— Звідки… ви знаєте? — ледь чутно вимовила вона.

Дівчина дістала телефон, вагалася кілька секунд, а потім увімкнула екран. На ньому була фотографія молодої пари з маленькою дитиною. Чоловік посміхається, тримає малюка на руках; жінка обіймає його за плечі.

— Це… ви знаєте цього чоловіка? — спитала дівчина.

Валентина Іванівна повільно, ніби крізь сон, підтягнула телефон ближче до очей. Це обличчя вона не могла забути. Надто знайоме.

Це був її син.

— Сергію… — прошепотіла вона й безсиллям відкинулася на спинку лави. У горлі пересохло.

Дівчина довго мовчала, а потім заговорила тремтячим голосом:

— Я… давно шукаю вас. Сергій… ваш син… він… він зник два роки тому.

Світ навколо затьмарився. Повітря щезло. Залишилися лише холод, пульс у вухах і чорна порожнеча.

— Зник? — ледь ворухнувши губами, повторила Валентина. — Як… зник?

Дівчина нервово переплела пальці.

— Він потрапив у історію… пов’язану з боргами. Його забрали. Ми думали, що все закінчилося… дуже погано. Але потім… — вона глибоко вдихнула. — Потім ми знайшли його речі й недописаний лист. Лист вам.

Тремтячими пальцями вона відкрила фото рукописної сторінки — там нерівним почерком було написано:

*«Мамо… пробач мене. Я все зіпсував. Хотів приїхати до тебе, але… якщо не встигну — знай: я завжди тебе любив. І квартиру не чіпай… вона тобі. Це все, що в мене залишилося». *

Слова пронизали серце. Валентина закрила обличчя руками, але сльози прорвалися — гарячі, болючі, обпікаючі.

— Він… він хотів повернутися? — ледве видихнула вона. — Після всього, що накоїв?

Дівчина кивнула.

— Він був уже не тим, яким ви його пам’ятали. Так, він багато помилявся… але намагався все виправити. Він працював. Дуже багато. Казав, що повернеться до вас, що віддасть усі борги. Говорив, що ви — єдина людина, яка любила його завжди, без умов.

Бім тихо заскімлив і поклав голову на ноги господині, відчуваючи її біль.

— А де він зараз? — голос Валентини зірвався.

Дівчина опустила очі.

— Його досі шукають. Але… нещодавно повідомили, що знайшли чоловіка… дуже схожого на нього… у лікарні, у важкому стані. І там сказали, що він… постійно повторює одне й те саме слово:

«Мамо».

Ці слова пройшли крізь серце Валентини, мов лезо.

Вона сиділа без руху, не в змозі ні дихати, ні повірити, що в її сірому, самотньому житті, серед бідності й болю — ще могло залишитися щось, крім відчаю.

— Я можу відвезти вас до нього, — раптом сказала дівчина. — Якщо ви готові.

Готова?..

Вона прожила роки у страху, образі та самотності. Син став для неї раною. Але навіть тепер, коли вона думала, що втратила все, — її серце все ще пам’ятало.

Валентина подалася вперед і важко підвелася з лавки.

— Я… хочу його побачити, — прошепотіла вона. — Яким би він не був.

Дівчина простягнула руку, допомагаючи підвестися.

Бім підвівся теж, ніби розумів, що починається щось надзвичайно важливе.

І в ту мить, коли холодний вітер зривав останнє листя з дерев, Валентина Іванівна вперше за довгі роки відчула:

можливо, в неї ще є шанс не залишитися самій.

А те, що чекало попереду, — було значно страшнішим за бідність.

І набагато важливішим.