Він зайшов на кухню — на столі лежала тарілка з омлетом, ідеально круглим, немов викладеним циркулем. Такого вона не готувала вже давно.
— «Дивно…» — пробурмотів Артур і кинув погляд на дружину.
Вона сиділа за столом із чашкою кави та дивилася на нього так спокійно, що Артур навіть знітився.
— Ти ж сьогодні їдеш? — м’яко запитала вона, ніби мова йшла про звичайний похід до магазину.
— Так… на три дні… важливі переговори… — машинально повторив він свою заздалегідь підготовлену брехню.
Дружина ледь усміхнулася — тихо, майже непомітно.
— Звичайно, любий. Я все підготувала.
Артур здивовано підняв брови:
— Що саме?
— Сюрприз.
Вона витерла руки рушником, підійшла до телефону та набрала номер.
— Алло? Так, можете під’їжджати. Чоловік готовий.
Артур відчув, як по спині пробіг холодок.
— Хто під’їжджає? — запитав він, відчуваючи, як усередині щось провалюється.
— Твої колеги. Пам’ятаєш? Ти ж сказав, що їдеш у «відрядження» від компанії. Я вирішила допомогти — учора подзвонила в офіс, попросила підтвердити деталі.
Артур зблід.
— Ти… дзвонила?..
— Авжеж. Хотіла передати тобі термос із кавою. Але мені сказали, що ніяких відряджень немає й не планується.
Він хотів щось сказати, але в цей момент біля будинку просигналила машина.
Дружина поглянула на годинник:
— Ось і вони. Я попросила їх відвезти тебе до офісу… щоб ти сам усе пояснив керівництву.
Артур ледь не похитнувся.
— Ти не розумієш… це… все не так…
— Розумію, — спокійно перебила вона. — Геть не так, як ти говорив.
Вона дістала з шухляди папку й поклала на стіл. Усередині лежав квиток. Той самий. На двох.
І фотографія: він і та дівчина на тлі того самого готелю, де вони збиралися зрадити долю — і його сім’ю.
— Я знайшла це вчора. Ти забув, що я знаю, де ти ховаєш документи, — сказала дружина теплим, майже лагідним голосом. — І знаєш, що найкумедніше?
Артур мовчав.
— Я не збиралася влаштовувати скандал. Не збиралася кричати. Ти для мене… вже давно як тінь. Холодний, байдужий, чужий. Але ти сам дав мені шанс піти красиво.
Вона поставила на стіл ще одну папку.
— Це документи на розлучення. Я підписала. Твої речі зібрала. Вони в багажнику. Тебе якраз можуть підвезти колеги.
Артур розкрив рота — він не чекав такого. Ні криків, ні сліз, ні істерики. Лише крижана, рівна, страшна тиша — гірша за будь-які сварки.
— Але… куди ти… що ти збираєшся робити? — хрипко запитав він.
Дружина усміхнулася вперше за багато місяців. По-справжньому, вільно.
— А це — мій сюрприз.
Вона винесла з коридору невелику валізу.
— Я теж їду. Тільки… не туди, куди думав ти. Я обрала місце, де мене любитимуть і поважатимуть, а не ховатимуть у тіні між чужими зустрічами.
Артур остовпів.
— Ти знала весь цей час? — прошепотів він.
— Довше, ніж ти можеш уявити, — відповіла вона. — Але тепер я нікому нічого не винна. Ні сліз. Ні пояснень. Це — твоє життя, Артуре. Я повертаю її тобі назад, разом із тією, кого ти ховав у машині.
Вона зачинила за собою двері, не озирнувшись.
А Артур стояв на кухні з двома папками в руках — квитком на зраду й розлученням, яке сам же й заслужив.
На вулиці вже сигналили колеги.
А біля гаража чекала жінка, якій він обіцяв рай.
Тільки тепер у нього не залишилося нічого —
ані сім’ї, ані довіри, ані дому,
ані тієї брехні, за яку він так чіплявся.
А дружина, виходячи з під’їзду, вдихнула холодне ранкове повітря.
Вперше за довгі місяці вона відчула, що живе.
Не тому, що пішла —
а тому, що нарешті обрала себе.
Якщо треба ще трохи змінити, зробити більш емоційно, жорстко чи ніжно — скажіть!