Його очі…
Такі самі.
Ті самі очі, які вона пам’ятала ночами, бачила у снах, які три роки ятрили душу.
— Олено?.. — тихо вимовив він.
Світ зупинився.
Шум двигунів став далеким гулом, голоси пасажирів ніби пішли під воду.
Вона не могла повірити.
Його поховали.
Особисто привезли сповіщення.
Сказали: тіло втрачено, під завалами, шансів немає.
Вона ридала на могилі з порожньою домовиною.
Вона носила під серцем їхню дитину, а в серці — порожню прірву.
А тепер… він стояв перед нею.
Живий.
— Це… не може бути… — прошепотіла вона, і пальці самі простяглися вперед, ніби прагнучи переконатися, що він справжній.
Солдат обережно торкнувся її руки.
Тепло.
Живий.
— Мене вважали загиблим, — його голос був хрипким, ніби чужим. — Я пробув у полоні два роки. Нас тримали під землею. Я вирвався тільки завдяки випадку… Я довго не вірив, що доберуся додому.
Вона схлипнула, закривши рота долонею.
Її дитина ворухнулась усередині — ніби теж почула правду.
— Чому… чому ти не написав? Не подзвонив? Ми думали, що ти… — вона не договорила. Біль піднявся хвилею.
— Я не мав можливості. Нас перевезли в іншу країну. Я повернувся тільки тиждень тому… і відразу подав запит, чи жива моя сім’я. Мені сказали, що ви виїхали. І… я купив перший же квиток. Не знав, чи знайду.
Він опустив очі, ніби боявся подивитися на її живіт.
— А потім я побачив… тебе. Побачив вас обох.
Вона не витримала. Встала — незграбно, важко — і кинулась до нього, обхопила руками, притискаючись до грудей, які пам’ятали її обійми. В його формі пахло димом, землею, шрамами, виживанням.
Люди навколо стихли.
Стюардеса зупинилась, прикривши рот долонею.
Хтось увімкнув камеру, але інші швидко попросили опустити — це був момент лише для них двох.
— Пробач, Олено… — прошепотів він, закопуючи обличчя в її волосся. — Я б повернувся раніше, навіть повз. Я кожну ніч думав про тебе.
— Мій Божe… Я думала, що збожеволію без тебе… — прошепотіла вона, не відпускаючи.
Пасажири несміливо зааплодували, боячись зруйнувати цю мить.
Але раптом солдат похитнувся. Руки його ослабли, він схопився за голову.
— Степане? — вона схопила його за плечі. — Що з тобою?!
Він опустився на крісло, хапаючи повітря.
— Нічого… — прошепотів. — Це… наслідки… контузія… Лікарі казали, що інколи бувають напади…
Та його губи зблідли.
Очі закотилися.
— Лікаря! Швидко лікаря! — крикнула стюардеса.
Пасажири заметушилися, дехто встав, дехто відступив.
Олена тримала його голову, тремтячи так, ніби її власне серце зараз вирветься з грудей.
— Степане! Любий! Чуєш мене?! — вона торкалась його щоки, її сльози падали на його уста.
Солдат на мить розплющив очі.
Погляд був слабкий, ніби останній.
А потім… він усміхнувся — тихо, ніжно, так, як тоді, коли робив їй пропозицію.
— Я знайшов тебе… це головне…
І його рука зісковзнула з її долоні.
— Степане! — її крик прорізав увесь салон.
Хтось благав дати доступ.
Хтось молився.
Хтось стояв, не маючи сил дивитися.
А літак летів, не зупиняючись, і небо за ілюмінатором тону́ло в червоних променях заходу — наче світ теж завмер між життям і смертю.
Олена ридала, стискаючи його руку, і не знала, чи поверне небо людину, яку забрали два роки тортур…
…чи забере її назавжди.