Того дня в супермаркеті панувала майже тиша. Холодильники монотонно гули, кілька людей неспішно рухались між рядами. Ніхто не помітив одразу жінку в темному пальті та яскравій червоній хустці, яка підійшла до стелажа з молочними продуктами й обережно оглянулась навколо. Переконавшись, що поруч нікого немає, вона спокійно відкрила йогурт і почала їсти прямо там, немов це було її законне право.

З’ївши банку, вона взяла банан, швидко очистила й проковтнула кількома укусами. Шкірку, не задумуючись, кинула до коробки з акційними товарами. Потім розірвала упаковку печива, з’їла кілька штук, а решту сховала між іншими продуктами, намагаючись зробити вигляд, що так і було.

Все виглядало так, ніби вона робила так не вперше — нахабно, впевнено, без сорому.

Коли повз проходив молодий працівник, він подумав, що жінка просто роздивляється товар. Але, побачивши відкриту упаковку в її руках, підійшов і тихо, без агресії промовив:

— Пані, вам потрібно оплатити те, що ви вже спожили. Відкритий товар — це псування, ми більше не можемо його продати.

Жінка різко обернулась, її очі блиснули образою.

— Я лише спробувала! Маю право знати, що купую! Та від одного йогурту ваш магазин не збанкрутує! — відповіла вона голосно, так, що касири на хвилину завмерли.

— Спробувати можна на дегустаціях, а не між полиць, — спокійно пояснив хлопець. — Це вже не тестування, а збитки.

— Не смій мені вказувати! — закричала вона, розмашисто жестикулюючи. — Я тут купую щодня! Мені все дозволено! Ви просто наживаєтесь на пенсіонерах!

Її крики розрізали простір, покупці зупинялись один за одним. Дехто вже діставав телефони — відчувалося, що над магазином назріває буря.

Та головний удар пролунав тоді, коли працівник покликав адміністратора.

— Викликайте! — жінка зухвало підняла голову. — Хай спробує пояснити мені, чому старших людей тут принижують!

Адміністратор вийшов швидко — чоловік років сорока, врівноважений, без паніки. Він оглянув відкриті товари, послухав коротке пояснення і, не підвищуючи голосу, звернувся до охорони:

— Викличте поліцію.

Не крикнув. Не погрозив.
Сказав так, ніби констатував очевидний факт.

У жінки зник вираз зверхньої впевненості. Її губи затремтіли, руки стиснулися в кулаки.

— Поліцію? Через йогурт? — прошепотіла вона, не вірячи почутому.

— Не через йогурт, — відповів адміністратор чітко. — Через крадіжку, псування товару та відмову платити. Все зафіксовано камерами.

Слово крадіжка вдарило так, що її лице спотворила злість. І в наступну секунду вона зірвалась.

Жінка почала скидати з полиць продукти: йогурти летіли на підлогу, банани котилися у різні боки, печиво розсипалось, наче скло. Вона кричала, що нічого не віддасть, що її принижують, що їй все належить. Дитина в черзі розплакалась, покупці відступили назад. Охорона миттєво перекрила вихід.

Її вивели силоміць — обурену, шиплячу, вперту. На порозі вже чекала поліція. Протокол складали довго — сума збитків була мізерною.

Але справа була не в грошах.

Справа була в принципах.
У межах, які комусь треба берегти.
У повазі, якої вона не мала.

Про цей випадок говорили ще тижнями. Люди зізнавались, що бачили подібне й раніше, але мирились, аби уникнути суперечок. Проте цього разу тиша зірвалась.

І того дня справедливість прозвучала голосніше за нахабство — на весь супермаркет, так, що її запам’ятали всі.