Повітря було нерухоме, дивно важке, наче перед грозою. На ручці дверей висіла обвуглена соснова гілка, обгорнута пом’ятою смужкою паперу. Колір – темно-брунатний із чорними плямами, такими рівними, ніби хтось запалив її навмисно, дав вогню пала́ти, а потім різко загасив і залишив там, як мітку, яку не треба пояснювати словами.

Моя перша думка була короткою і холодною: це не жарти.
Я озирнувся — подвір’я тихе, порожнє. Перевірив камери біля входу, навіть присів, щоб глянути під машину, ніби там могло бути продовження цього дивного знаку. Думки перебігали одна одну: невдоволені сусіди? Помста? Чиясь попереджувальна гра? Чи, може, мене вибрали… без причини й без права на заперечення?

Я не хотів торкатися тієї гілки. Вона здавалася поганим знаком, попередженням, яке ти розумієш ще до того, як збагнеш. Але цікавість пересилила страх. Папір хрустко розірвався в моїх пальцях, і носом різанула різка, свіжа, майже задушлива пахучість обгорілої смоли. Настільки свіжа, що на мить здалося — той, хто поклав її сюди, міг стояти поряд зовсім недавно.

Увесь день у голові стояло єдине питання: чому саме я?
І лише надвечір я наважився шукати пояснення. У мережі я натрапив на форум, де люди розповідали про дивні предмети, залишені на машинах чи біля дверей. Я опублікував фотографію — і відповіді з’явилися майже миттєво.

Те, що я прочитав, морозом пройшло по шкірі.

Переважна більшість користувачів написали однакове:
обвуглена гілка — це мітка.
Не випадковість. Не розвага. Це умовний знак, який лишають не просто так. Він означає, що на тебе звернули увагу. Що хтось знає, ким ти є. І що наступний крок — за ними.

Я читав нові коментарі з прискореним серцем:

«Так позначають того, кого планують відвідати.»
«Якщо з’явиться другий знак — часу на роздуми не буде.»
«Це не попередження. Це вибір.»

Тієї ночі я не спав. Кожен шерех здавався рухом за дверима, кожна тінь на стелі — чийсь силует. Здавалося, що темрява живе, дихає, підкрадається ближче.

Наступного ранку стало ще гірше.

На лобовому склі машини висів чорний тканинний мішечок. Грубо зшитий, нитки темні, ніби запечена кров. Я торкнувся його обережно, й усередині відчув щось тверде, незграбної форми. Коли легенько стиснув — це нагадувало… кістку.

Мене ніби відкинуло назад.
Це вже не натяк. Це пряме звернення. Особисте.

Я пригадав фразу одного з користувачів:

«Другий знак — це підтвердження. За тобою стежать.»

Увесь день я ходив по квартирі майже нечутно. Не підходив до вікон, не відчиняв дверей без потреби. Віддзеркалення у склі здавалося поглядом. Будь-який шурхіт — кроком. І раптом я зрозумів: усе це реальність, а не уява.

На третій вечір мені під двері підсунули конверт.
Без адреси. Без імені. Без марки.

Усередині — одне-єдине слово, написане повільно, наче з насолодою:

«Обернись.»

Я стояв нерухомо. Горло стиснулося, руки оніміли.
Що, як хтось уже позаду? Що, як досить просто повернути голову, щоб побачити те, чого не можна забути?

Коли нарешті наважився, я повільно обернувся.

За спиною — порожній коридор. Тиша. Темрява.
Але я вже знав: порожнеча — це не безпека. Це пауза перед рухом.

Хтось знає, де я живу.
Хтось спостерігає.
Хтось чекає — і йому нікуди поспішати.

Поліція не знайшла відбитків. Камери нічого не зафіксували. Сусіди не чули жодного звуку. Та інколи, пізньої ночі, у повітрі знову з’являється запах обгорілої смоли — тихий, майже невловимий.

Але я знаю: він означає одне.

Це ще не кінець.

І тепер я питаю тебе:

Що б ти зробив, якби одного ранку побачив таку саму мітку на своїх дверях чи машині?
Пропустив би повз увагу?

Чи відчув би, що гра вже почалася —
і виходу може не бути?