Могилки стоять ряд за рядом, мов німий сторожі минулого. Над кладовищем висить густий туман — такий щільний, ніби намагається приховати те, що не повинно бути побаченим. Навколо — тиша, приглушена лише ритмічним цокотом дощу та легким шелестом вітру між похиленими деревами.

У глибині алеї, біля свіжого горбка землі, стоїть на колінах хлопчик. Літ йому не більше семи. Він худенький, одягнений у стару промоклу курточку, обличчя червоне від сліз, волосся липне до лоба. Він не голосить, не кличе, не рве повітря криком — лише тихо плаче, втиснувши щоку у холодний камінь надгробку. Маленькі пальці повільно гладять землю, так ніжно, наче він розмовляє з тим, кого закопали під ним.

З протилежного краю кладовища повільно йде чоловік. Високий, постать стримана, рухи важкі. На ньому темний костюм, зім’ятий від дощу, а погляд затуманений. Він нещодавно поховав дружину — і біль втрати ще пече, мов свіжа рана. Він прямує до її могили, але, помітивши хлопчика, спиняється. Якась тривога, незрозумілий поклик змушує його змінити напрямок.

Він підходить ближче.

— Це твоя мама? — тихо запитує, стаючи поруч.

Хлопчик не відповідає. Лише притискається до каменю ще дужче, ніби боїться відпустити останнє, що залишилося від матері.

Чоловік повільно сідає поряд, обережно торкається його плеча.

— Я теж утратив близьку людину, — промовляє тихо. — Я знаю, як боляче стояти тут самому. Тобі не можна тут бути одному. Є в тебе хтось поруч? Є куди піти?

Малюк повертає голову дуже повільно, ніби кожен рух віддається болем у всьому тілі. У його очах — не просто сльози, а панічний жах. Той, що не приходить від самотності, а від правди, в яку страшно повірити.

І він шепоче:

— Вона жива, сер… Моя мама жива. Її поховали живою. Я чув її голос. Чув, як вона стукала… Але ніхто не повірив. Прошу… допоможіть…

Чоловік різко відсмикує руку. У грудях стискається. Серце б’ється часто й болісно.

— Що ти сказав? — питає він уже хрипко.

Хлопчик показує на могилу. Пальці в нього брудні, нігті обламані, подертi шкірою — видно, він сам уже намагався копати.

— Коли закривали труну, я бачив, як рухалися її пальці. Вона дихала. Я кричав, але мені сказали, що я просто дитина, що мені здалося. Вночі я повернувся… приклав вухо до землі — і почув удари. Ледь чутні, але живі.

Дощ раптом б’є сильніше, наче повторює той стук, про який сказав хлопчик. Чоловік опускається навколішки, схиляється, торкається долонею мокрої землі.

Тиша.

А потім —

Тихе, ледве відчутне „тук“.

Ще одне. Сильніше. Відчайдушне.

Чоловік завмирає. У його очах з’являється усвідомлення, від якого холоне кров.

— Боже… Вона там… і вона жива.

Він різко відкидає вінки, квіти, починає копати голими руками. Грязюка липне до пальців, шкіра рветься, але він не спиняється. Хлопчик падає поруч і копає разом з ним — у розпачі, так швидко, що земля під нігтями тріскається і кров змішується з дощем.

З-під землі долинає приглушений стогін. Людський. Страшний. Живий.

— МАМО! — кричить хлопчик, і його голос прорізає туман, мов ніж.

Вони добираються до труни. Чоловік ударяє кулаками по кришці. Раз. Ще. Ще. У відповідь — слабке, але чітке постукування зсередини. Вона чує. Вона бореться.

Дерево тріскає, кришка піддається. Холодне повітря й темрява вириваються назовні разом із задушеним подихом.

У глибині лежить жінка. Бліда, з синіми губами, з широко розплющеними очима — і життям, що тліє в них, немов останній вогник у бурю. Вона дихає. Ледь, але дихає.

Хлопчик кидається до неї, обіймає, ридає в голос — вперше так, як дозволяє лише відчай і радість від повернення того, кого думав утратити назавжди.

Чоловік стоїть над ними у дощі, з тремтінням у руках і серці, яке б’ється сильніше, ніж будь-коли. Він щойно визволив людину зі смерті.

І в ту мить у його свідомість проникає думка, холодна й болюча:

Скільки ще могил навколо нас не мовчать — просто ніхто не схилився, щоб почути?