Сидів на старій лавці в парку, що стояла під тінню розлогого дуба. Повітря було холодним і вологим, а туман обіймав землю м’яким сірим покривалом. Серце билося швидко, і кожен удар відлунював у грудях. Я намагався зосередитися на тому, що відбувається навколо, але думки постійно повертали мене назад, до того дня, коли я втратив брата.

Тоді ми разом гралися біля річки. Сміялися, бігали босоніж по мокрій траві, кидали камінці у воду, рахуючи, скільки разів вони торкнуться поверхні, перш ніж піде хвиля. І раптом він послизнувся, і його тіло опустилося в холодну воду. Я кричав, кидався за ним, але сили були слабкі. Річка забрала його швидше, ніж я встиг схопити, і тоді світ мій перевернувся.

Тепер, через роки, я знову відчував той же страх і безпорадність. Навколо грали діти, сміх лунав далеко, і хтось кудись поспішав. Я дивився на свої руки, які тряслися, і на стару лавку, що скрипіла під вагою моєї напівзігнутої спини. Здавалося, що всі ці роки я намагався втекти від спогадів, але вони знаходили мене всюди.

Я намагався зосередитися на сьогоденні. Згадав запах свіжої землі після дощу, шелест листя, легкий вітерець на обличчі. Здавалось, це ніби річка забрала брата, але залишила мені силу спостерігати життя далі, хоча й через біль.

Я глибоко вдихнув і спробував знайти баланс між страхом і відвагою, між минулим і сьогоденням. Кожен звук навколо мене був нагадуванням, що життя триває, навіть коли серце стискається від втрати. І хоча ноги ще тряслися, я зумів стиснути кулаки, підняти погляд і просто сидіти. Сидіти, дихати, відчувати — дозволяти собі пам’ятати і водночас жити.

Тоді я зрозумів: навіть якщо біль нікуди не зникне, навіть якщо спогади повертаються як хвилі, важливо не відвертатися від життя. Важливо сідати, навіть якщо ноги трясуться, і дивитися вперед, відчуваючи пам’ять і любов, які залишилися з нами назавжди.