Він стояв у дверях так, ніби цих п’ятнадцяти років ніколи не було. Наче за його спиною не лишилися безсонні ночі, сповнені відчаю, сорому й страху. Наче не я тримала на руках двох немовлят у холодному трейлері, рахуючи останні монети. Наче не я вчилася бути сильною тоді, коли сил не було зовсім.

Його постать здавалася чужою й водночас болісно знайомою. Ті самі плечі, та сама лінія підборіддя. Але в очах — порожнеча. Втома людини, яка програла війну зі власним життям.

— Можна зайти? — запитав він тихо, ніби боявся, що його голос розіб’ється об мою тишу.

Я не відповіла одразу. У голові промайнули роки — швидко, як кадри старого фільму: перша робота, дитячі хвороби, нічні зміни, зламане авто, перший успіх, перша посмішка доньок без страху. Усе те, де його не було.

Я відступила вбік. Не з доброти. І не зі слабкості. З цікавості.

Він зайшов і нерішуче оглянувся. Теплий дім, світлі стіни, фотографії на полицях. На них — я і наші доньки. Усміхнені. Сильні. Живі.

— Ти добре влаштувалася, — мовив він, і в його голосі прозвучало щось схоже на подив. Можливо, навіть заздрість.

— Я вижила, — відповіла я. — А це інше.

Він опустив очі. Руки тремтіли.

— Я… зробив багато помилок, — сказав він нарешті. — Мені нікуди йти. Я подумав, може…

Він не договорив. І йому не потрібно було. Я бачила все: зруйноване життя, самотність, страх залишитися ні з чим. Те, що колись пережила я — але вже пройшла.

Я подивилася на нього спокійно. Без злості. Без болю. Уперше — без минулого між нами.

— Я можу допомогти, — сказала я. — Але не так, як ти думаєш.

Він підвів голову, сповнений надії.

— Я не поверну тобі того, що ти втратив, — продовжила я. — І не дозволю тобі знову увійти в моє життя, як господарю. Але я можу дати тобі адресу притулку. І номер психолога. Решту ти маєш зробити сам.

Тиша повисла між нами. Важка, але чесна.

Він кивнув. Повільно. Наче вперше зрозумів: ці п’ятнадцять років усе ж існували. І вони змінили нас обох. Але лише один із нас навчився жити далі.