Я не відповів їй одразу. Довгі секунди я просто дивився на екран телефону, на якому тремтіло її ім’я, ніби воно могло саме собою пояснити все, що сталося. За ці дев’ять років я уявляв цю мить сотні разів, але жодного разу не був готовий почути її голос знову.

Навколо мене вирувало життя: люди виходили з будівлі суду, хтось розмовляв, хтось сміявся, хтось сперечався. А я стояв, ніби відрізаний від усього світу, з телефоном у руці й важкістю в грудях. Я знав: якщо відповім — назад дороги не буде.

Я подумав про Лілі. Про те, як вона вранці поспіхом зав’язувала кросівки й питала, чи встигнемо ми після школи зайти по морозиво. Про її сміх, її страхи, її довіру. Для неї я був не «тимчасовим опікуном» — я був домом.

Телефон знову завібрував. Вона не здавалась.

Я нарешті натиснув кнопку прийому виклику, але мовчав. З іншого боку почувся її зірваний подих.

— Френку… — сказала вона, і в її голосі не було впевненості, до якої я колись звик. — Ти не маєш права… Ти не розумієш, що робиш.

Я заплющив очі.
— Дев’ять років, Меліссо, — відповів я спокійно. — Дев’ять років ти не телефонувала. Не питала. Не шукала.

Вона почала говорити швидко, плутано — про страх, про помилки, про те, що тоді «не могла інакше». Я слухав і відчував дивне спустошення. У її словах було багато виправдань, але майже не було каяття.

— Лілі вже не немовля, — сказав я тихо. — Вона людина. І вона заслуговує на правду, а не на раптове повернення, коли це стало вигідно.

На тому кінці запала тиша. Потім вона прошепотіла:
— Ти налаштуєш її проти мене…

— Ні, — відповів я. — Я просто не буду більше брехати замість тебе.

Я скинув виклик і повільно опустив телефон. Сонце хилилося до заходу, і його світло падало на сходи суду, де я стояв. Я не відчував перемоги. Лише відповідальність — важку, але правильну.

Я знав: попереду ще будуть складні розмови, сльози й запитання, на які нелегко відповідати. Але вперше за багато років я був упевнений в одному — я зробив те, що мав. Не для себе. Для дитини, яка довірила мені своє життя.