Дивно, як людина думає, що найбільший біль походить від фізичної травми. Це помилка. Найглибші рани не залишають синців, порізів або шрамів, які можна побачити. Вони невидимі. Вони ховаються глибоко всередині — у нашій свідомості та серці, і часом здається, що вони ніколи не зникнуть.

Я пам’ятаю день, коли здавалося, що весь світ руйнується навколо мене. Це не була хвороба і не травма. Це було зрада людини, яку я любила найбільше. Її слова вдарили мене невидимим ножем, і я відчула порожнечу та безсилля. Біль не був відчутним фізично, але він був нестерпним. Кожен подих, кожен погляд, кожен звук нагадував мені, що те, що я вважала безпекою і опорою, більше не існує.

Фізичні травми можна лікувати: накласти пластир, зробити перев’язку, відпочивати і чекати, поки тіло відновиться. Але душевна травма? Вона не має пластиру. Вона не має чіткого терміну загоєння. Вона не має визначеного початку чи кінця. Це тиша, яка переслідує тебе вночі, порожнеча, що повільно підкрадається, коли ти залишаєшся сам, і важкий тягар на грудях, коли намагаєшся дихати.

І все ж, незважаючи на нестерпний біль, у ньому є парадоксальна сила. Він вчить тебе того, чого не навчить жодна фізична травма. Він вчить терпінню, витримці та співчуттю. Він показує, хто дійсно поруч, хто підтримає, коли падаєш. І він навчає, що ти сильніший, ніж сам думав.

Найбільший біль — це той, що його не видно. Той, що доводиться носити всередині, і все одно навчитися жити далі. Можливо, саме цей невидимий біль формує тебе у людину, яка може відчувати глибше, любити щиро і розуміти світ з більшою глибиною, ніж ти коли-небудь уявляв.