Цієї зими сніг прийшов раптово й щедро, ніби вирішив надолужити все, чого нам бракувало минулих років. Для більшості дорослих це означало ранкові клопоти, лопати та слизькі дороги. А для мого сина Ніка, якому нещодавно виповнилося вісім років, сніг став початком справжньої пригоди. Одного дня він вийшов на подвір’я, довго дивився на білий килим під ногами й раптом з серйозним виглядом сказав, що хоче зліпити сніговика. Не просто для забави, а «по-справжньому, щоб він був особливий».

З того моменту ліплення сніговиків перетворилося на його головне зимове заняття. Кожен день після школи Нік поспішав додому, швидко перевдягався і виходив надвір, щоб перевірити, який сьогодні сніг. Він швидко зрозумів, що не весь сніг підходить для ліплення: інколи він надто сухий і розсипається, а інколи — надто мокрий і важкий. Ці спостереження він робив із захопленням маленького дослідника, який відкриває власні закони природи.

З часом у Ніка з’явився справжній «план дій». Спочатку — велика основа, міцна й рівна. Потім — середня куля, яку потрібно акуратно поставити зверху. І лише наприкінці — голова, найвідповідальніша частина. Він довго підбирав камінці для очей, експериментував із носами з моркви, шишок або навіть шматочків кори. Руки сніговика робив із гілок, намагаючись знайти такі, що виглядатимуть «дружньо».

Найцікавіше було спостерігати, як у кожного сніговика з’являвся характер. Один був веселий і ніби посміхався, інший — серйозний і трохи нахмурений. Нік давав їм імена, вигадував історії про те, звідки вони прийшли і що охороняють. Наш двір поступово перетворився на маленьке снігове містечко, де кожна фігура мала своє місце і свою роль.

Це захоплення об’єднало всю родину. Ми разом шукали старі шарфи, шапки й рукавички, щоб прикрасити сніговиків. Я допомагав катати найбільші кулі, а мама фотографувала результати, щоб зберегти ці миті. Навіть сусіди зупинялися, усміхалися і казали, що наш двір став теплішим, попри мороз.

Для мене це захоплення стало нагадуванням про те, як важливо вміти радіти простим речам. Нік навчився терпінню, коли сніговик раптом падав і доводилося починати спочатку. Він навчився наполегливості й радості від процесу, а не лише від результату. І, мабуть, найцінніше — він показав нам, дорослим, як легко можна знову відчути справжню зимову магію.

Коли сніг почне танути і від сніговиків залишаться лише калюжі, я знаю, що ці спогади залишаться з нами надовго. А мій син, упевнений, уже чекатиме наступної зими, щоб знову вийти надвір і створити щось дивовижне зі звичайного снігу.