Мейсон рушив за дівчиною між сірими надгробками, відчуваючи, як кожен крок відлунює всередині нього напруженням і сумнівами. Цвинтар був огорнутий холодною тишею, у якій навіть подих здавався надто гучним. Сірі камені стояли рівними рядами, немов сторінки закритої книги, і Мейсон мимоволі думав про історії, що закінчилися тут, залишивши після себе лише імена та дати.

Дівчина йшла попереду, не озираючись, але він відчував, що вона знає про його присутність. Її постать час від часу зникала між надгробками, і в ці миті Мейсона охоплював страх загубити не лише її з поля зору, а й можливість сказати те, що давно носив у серці. Вони познайомилися за обставин, які не сприяють близькості, та все ж між ними виник зв’язок, тихий і глибокий.

У голові Мейсона спліталися суперечливі думки. Чи доречно говорити про почуття там, де панує пам’ять про втрати? Чи має він право на надію, коли навколо стільки нагадувань про кінець? Проте саме тут він особливо гостро відчував цінність життя. Смерть, що мовчки стояла довкола, змушувала його бажати тепла, щирості та правди.

Вона зупинилася біля старого надгробка з потертими літерами. Мейсон наблизився й зустрів її погляд. У її очах не було осуду — лише спокій і уважність. Це додало йому сміливості. Він заговорив, повільно й чесно, розповідаючи про самотність, яка супроводжувала його останні роки, і про те, як випадкова зустріч з нею стала світлою тріщиною в темряві.

Дівчина слухала мовчки, не перебиваючи. Коли настала її черга говорити, її слова були простими, але щирими. Вона зізналася, що також боїться знову відкритися, але ще більше боїться втратити шанс. Надія для неї була крихкою, проте живою, і вона не хотіла відвертатися від неї.

Буря в голові Мейсона поступово вщухала. Страх не зник повністю, але вже не керував ним. Надія, яку він так довго стримував, нарешті знайшла вихід. Коли вони разом рушили далі алеєю, цвинтар залишився місцем спогадів і тиші, але для Мейсона він став також місцем початку — початку сміливості жити й відчувати попри все.