Мені сорок один рік. Мій перший чоловік Пітер загинув шість років тому в автокатастрофі, яка розділила моє життя на «до» і «після». Це був не просто трагічний випадок — це була межа, після якої я перестала бути тією ж людиною. Разом із ним зникло відчуття стабільності, віра в передбачуваність майбутнього та наївна впевненість, що завтра обов’язково настане так, як ми його запланували.

Той день запам’ятався мені до найменших деталей. Звичайний ранок, поспіх, кілька різких слів, сказаних без злості, але й без ніжності. Він пішов, обернувся у дверях і усміхнувся. Ми домовилися побачитися ввечері. Ці слова досі відлунюють у мені, коли я чую, як хтось прощається так само легко й буденно.

Дзвінок прийшов несподівано. Чужий голос, офіційний тон, фраза, яку я довго не могла осмислити. Здавалося, що мова йде не про мене, не про наше життя. Реальність настала пізніше — у тиші порожньої квартири, у невикористаній чашці, у куртці, що так і залишилася висіти в передпокої.

Перші місяці після його смерті я жила на автопілоті. Робила те, що потрібно, відповідала на співчуття, слухала фрази про час, який нібито лікує. Я не сперечалася, але й не вірила. Біль не зникав — він просто змінював форму. З гострого й нищівного перетворювався на глибокий, постійний фон.

З роками я навчилася жити інакше. Обережніше ставитися до слів, уважніше — до людей. Я перестала відкладати важливі речі на потім, бо зрозуміла, наскільки крихким є це «потім». Навчилася цінувати звичайні дні, спокійні розмови, тишу без страху.

Пітер залишився зі мною — у спогадах, у звичках, у тих рішеннях, які я приймаю, ніби радячись із ним. Я не забула і не намагалася стерти минуле. Я просто дозволила собі жити далі, не вважаючи це зрадою.

Мені сорок один рік. Моє життя має чітку лінію поділу між «до» і «після». Але попри втрату, біль і страх, воно триває. Інше, глибше, чесніше. І тепер я знаю: продовжувати жити — це не означає забути. Це означає зберегти любов і навчитися нею дихати.