У ресторані панував звичайний недільний ранок. Люди їли млинці, пили каву й гортали телефони. Повітря було наповнене теплим ароматом масла та свіжозмеленої кави, а легкий дзвін посуду зливався з приглушеними розмовами. Офіціанти рухалися між столиками без поспіху, ніби сам час у цей день вирішив сповільнитися.

Біля вікна сиділа компанія друзів, обговорюючи плани на тиждень, який ще здавався далеким і неважливим. За сусіднім столом літня пара ділилася газетою, мовчки перегортаючи сторінки й усміхаючись знайомим словам. Усе виглядало звично, майже затишно, як і повинно бути в неділю зранку.

Коли відчинилися двері, мало хто звернув увагу. Чоловік, що зайшов, не привертав до себе поглядів гучністю чи зовнішністю. Але з його появою щось ледь помітно змінилося. Він озирнувся, ніби перевіряючи, чи правильне це місце, і повільно пройшов до столика посеред залу.

Він замовив лише чай. Поки чекав, зняв пальто й обережно поклав його на спинку стільця. Його рухи були стриманими, ніби кожен мав значення. Він дивився навколо, але не на людей — швидше крізь них, занурений у власні думки.

Коли офіціантка принесла напій, чоловік кивнув і знову залишився наодинці з тишею, яка існувала тільки для нього. З кишені він дістав конверт. Не відкривав його одразу, лише тримав у руках, відчуваючи вагу рішення, що чекало всередині.

Час ішов. Хтось допивав каву, хтось розраховувався біля каси, хтось робив фото сніданку. У залі нічого не змінювалося. І все ж у цьому звичайному просторі відбувався важливий, але невидимий злам.

Коли він нарешті прочитав листа, його обличчя залишилося спокійним. Лише короткий видих видав напругу. Він склав папір і сховав конверт назад, ніби повертав на місце частину власного життя.

За вікном продзвенів трамвай. Недільний ранок тривав. А між млинцями, кавою й світінням екранів тихо змінилася чиясь доля — непомічена, але справжня.