Я купила кукурудзу в зовсім звичайному супермаркеті дорогою з роботи. Це не було заплановано і точно не входило до мого списку покупок. Я просто побачила її на полиці — просту, загорнуту в тонку плівку, без яскравої реклами чи особливої знижки. У той момент я навіть не задумувалася, навіщо вона мені. Рука потягнулася автоматично, ніби ця кукурудза чекала саме на мене.

День був виснажливим. Голова гуділа від справ, розмов і нескінченних думок, які не давали спокою. Супермаркет був наповнений людьми, що рухалися між рядами з однаковим виразом втоми на обличчях. Візки скрипіли, каси дзижчали, хтось нетерпляче зітхав у черзі. Усе здавалося буденним і трохи бездушним.

Коли я прийшла додому, поставила пакети на кухонний стіл і раптом зупинилася. Серед продуктів лежала вона — кукурудза. Я взяла її в руки, і несподівано мене накрили спогади. Літо з дитинства, тепле повітря, сміх, руки в маслі, пікніки без жодного поспіху. Я давно не згадувала ті моменти, але звичайна річ змусила серце стиснутися від ніжної ностальгії.

Я зварила кукурудзу просто й без фантазії — вода, сіль, кілька хвилин очікування. Сіла за стіл наодинці, без телефону й телевізора. Кожен шматочок був простим, знайомим і заспокійливим. Ніби світ на мить уповільнився і дозволив мені просто побути тут і тепер.

У той момент я зрозуміла, як часто ми шукаємо щось велике й особливе, не помічаючи дрібних радостей. Як мало іноді потрібно, щоб відчути спокій. Не нові враження, не гучні події, а звичайний смак, знайомий з дитинства.

Я купила кукурудзу в зовсім звичайному супермаркеті дорогою з роботи. І цей маленький, майже непомітний вчинок подарував мені більше, ніж я очікувала. Він нагадав, що навіть у найзвичайнішому дні можна знайти тиху радість — якщо дозволити собі її помітити.