Море лежало нерухомо, мов велике дзеркало, в якому небо роздивлялося саме себе. Я стояла на краю пірса і відчувала, як простір навколо стискається, немов час вирішив зробити паузу. Звичний шум хвиль зник, а вітер, що завжди торкався обличчя солоними подихами, раптом замовк. У цій тиші було щось напружене, але водночас дивно заспокійливе.

Дерев’яні дошки під ногами зберігали тепло сонця й тихо поскрипували, ніби намагалися нагадати про життя. Я повільно рушила вперед, рахуючи кроки, щоб не порушити крихку рівновагу. Кожен рух здавався надто гучним у цьому застиглому світі. Навіть власне дихання я намагалася стримати, щоб не розбити тишу.

Колись тут було людно. Я пам’ятала голоси, сміх, дзенькіт снастей і плескіт води, коли хтось стрибав у море. Тепер пірс стояв самотній, мов забутий міст між сушею і безмежжям. Його тиша не була порожньою — вона зберігала сліди минулих днів, мов шари пам’яті, накладені один на одного.

На самому кінці я зупинилася і подивилася вниз. Вода була такою прозорою, що здавалося, ніби між мною і глибиною немає межі. Мій відбиток коливався на поверхні, змінюючись з кожним ледь помітним рухом. У цю мить я відчула дивну спорідненість із пірсом: іноді ми теж затримуємо подих, боячись зробити наступний крок.

Сонце повільно хилалося до горизонту, і світло набувало теплих, м’яких відтінків. Раптом десь унизу тихо плюхнулася хвиля. Потім ще одна. Море почало ворушитися, наче прокидаючись. Вітер знову торкнувся шкіри, і простір наповнився знайомими звуками. Пірс ніби зітхнув.

Я глибоко вдихнула разом із ним. Цей момент навчив мене, що пауза — не завжди зупинка, а мовчання може бути частиною руху. Коли я повернулася назад до берега, пірс уже дихав рівно. І я теж.