і цей звук розрізав тишу так різко, ніби хтось навмисно нагадав про присутність минулого. У підвалі завжди панувала особлива атмосфера — суміш прохолоди, запаху старого дерева й пилу, що збирався там роками. Світло з вузького віконця ледве проникало всередину, залишаючи більшість кутків у тіні, де уява легко домальовувала власні образи.

Я зробила крок униз, обережно ставлячи ногу на холодні сходи. Кожен рух віддавався луною, і мені здавалося, що підвал уважно слухає, як я намагаюся не порушити його спокій. Колись це місце було наповнене голосами й сміхом, але тепер воно зберігало лише відлуння тих часів. Я відчула легке хвилювання, змішане з дивною цікавістю.

Стіни були нерівні, з подряпинами й плямами вологи, які нагадували мапи невідомих земель. Я провела рукою по шорсткій поверхні й подумала про те, скільки історій могли б розповісти ці стіни, якби вміли говорити. У кутку стояли старі коробки, накриті тканиною, і я знала, що в них зберігаються речі, до яких давно ніхто не торкався.

Коли я підійшла ближче, пил піднявся в повітря й закрутився в промені світла. У цю мить час ніби зупинився. Я відкрила одну з коробок і побачила предмети, що належали іншому життю: пожовклі фотографії, зошити з вицвілими записами, дрібні речі, які колись мали значення. Кожна з них була мовчазним свідком пережитих моментів.

Мені здалося, що підвал не лякає, а навпаки — приймає. Його скрипи й тіні були не загрозою, а спробою звернути увагу. Тут зберігалося те, від чого ми тікаємо, але що водночас формує нас. Я зрозуміла, що іноді потрібно спуститися саме в такі темні місця, щоб краще зрозуміти себе.

Коли я знову піднялася сходами, двері заскрипіли вдруге, вже тихіше, ніби прощаючись. Я зачинила їх обережно, але відчуття, яке залишив по собі підвал, пішло зі мною. Воно нагадувало, що минуле не зникає — воно чекає, доки ми наважимося до нього доторкнутися.