Я мила посуд на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. Звук був дивний — не різкий і впевнений, як у листоноші, і не настирливий, як у продавців. Він був обережний, майже невпевнений, ніби людина по той бік дверей сумнівалася, чи має право турбувати. За вікном мрячив дощ, і тьмяне світло під’їзду розпливалося на склі.
— Мамо? — озвався мій син Назар зі своєї кімнати. Його голос був напружений, занадто дорослий для його шістнадцяти років. — Хтось прийшов?
— Чую, — відповіла я, витираючи руки рушником. — Мабуть, помилилися адресою.
Але Назар уже стояв у дверях кухні. Він не дивився на мене — його погляд був спрямований кудись у порожнечу, ніби він знав щось, чого не знала я. Плечі були напружені, руки стиснуті в кулаки. Дзвінок пролунав знову — такий самий нерішучий.
Я підійшла до дверей. У цю мить я ще не бачила, хто саме стоїть за ними, але реакція мого сина сказала мені більше, ніж будь-які слова. Він зробив крок до мене.
— Мамо… — почав він і замовк. — Ти не зобов’язана відчиняти.
Я здивовано подивилася на нього.
— Чому?
Він лише похитав головою. — Просто… не мусиш.
Я взялася за ручку і відчинила двері.
На сходовому майданчику стояв чоловік років сорока. Мокре пальто, втомлене обличчя, очі, в яких було щось між страхом і надією. Він подивився на мене, потім — поверх мого плеча, і в цю ж мить Назар різко вдихнув повітря.
— Це він, — тихо сказав син.
— Хто? — прошепотіла я, хоча вже починала розуміти.
Чоловік зняв капелюха і нервово стис його в руках.
— Мене звати Олег, — сказав він. — Я… я б хотів поговорити.
Ми сиділи у вітальні. Годинник на стіні цокав надто голосно, ніби відраховував секунди до чогось неминучого. Назар мовчав, дивлячись у підлогу. Олег раз у раз переводив погляд з мене на нього.
— Я довго не наважувався прийти, — нарешті сказав він. — Не знав, чи маю право.
Назар гірко всміхнувся.
— Право? — перепитав він. — А коли мене не було поруч усі ці роки, ти про право думав?
Я хотіла втрутитися, захистити сина, але зрозуміла: це не моя розмова. Це їхній біль, їхня правда.
— Я не прошу пробачення, — тихо сказав Олег. — Я знаю, що не заслуговую. Я просто хотів, щоб ти знав: я завжди думав про тебе.
Назар підвів очі. У них було більше втоми, ніж злості.
— Я не знаю, що з цим робити, — чесно сказав він. — Але… добре, що ти прийшов.
Коли Олег пішов, дощ припинився. Я зачинила двері й притулилася до них спиною. Назар стояв поруч.
— Мамо, — сказав він після паузи. — Дякую, що відчинила.
Я обійняла його і зрозуміла: інколи ми не бачимо, хто стоїть за дверима, але серце наших дітей бачить усе набагато раніше за нас.
Leave a Reply