Поки моя сестра лежала в пологовому будинку й народжувала свою другу дитину,

я сиділа на жорсткому стільці в коридорі та дивилася на зачинені двері, за якими вирувало життя, до якого я не мала доступу. Повітря пахло антисептиком і теплим молоком, а годинник на стіні цокав так голосно, ніби навмисно підкреслював кожну хвилину мого очікування. Телефон лежав у сумці, я не наважувалася дістати його — мені не хотілося ні з ким говорити.

Моя сестра Оксана завжди була тією, кому все вдавалося легко. Вона рано вийшла заміж, швидко збудувала кар’єру і так само впевнено стала мамою. Я ж була «іншою» — тією, що довго шукала себе, сумнівалася і відкладала важливі рішення. Коли вона повідомила, що знову вагітна, я щиро її обійняла. Але не сказала, що того ж дня лікар спокійним голосом пояснив мені, що шансів мати власних дітей у мене майже не залишилося.

Слова лікаря досі звучали в голові, немов глухий відгомін. Я навчилася посміхатися і мовчати, щоб не затьмарювати чужого щастя. Не тому, що заздрила сестрі, а тому, що не знала, як говорити про свій біль так, щоб він не здавався чужим людям зайвим.

Двері відчинилися, і коридором пройшла медсестра. Вона коротко повідомила, що пологи тривають і все йде нормально. Чоловік Оксани нервово ходив з кутка в куток, час від часу зупиняючись біля вікна. Коли він побачив мене, кивнув і тихо сказав:
— Добре, що ти поруч.

Я відповіла усмішкою, хоча всередині мене щось стискалося. Поки моя сестра лежала в пологовому будинку й народжувала свою другу дитину, я прощалася з уявним майбутнім, яке колись здавалося таким очевидним. З іменами, записаними в нотатках, з дитячими казками, які я нікому не читатиму перед сном.

Я підійшла до вікна і подивилася на темний двір. Десь там, за межами лікарні, життя текло звичайним руслом. Люди поверталися додому, сварилися, мирилися, будували плани. А я стояла між двома світами — світом народження і світом втрат.

Поруч зі мною присіла літня жінка. Вона тримала в руках маленький пакунок і лагідно всміхнулася.
— Чекаєте поповнення? — запитала вона.

Я кивнула. І цього разу це було правдою. Я чекала. Не на власну дитину, але на мить, яка змінить щось у мені самій.

Раптом за дверима почувся плач. Тонкий, але впевнений. Коридор ожив — хтось зітхнув, хтось заплескав у долоні. Лікар повідомив, що народилася дівчинка і з мамою все добре. Я відчула, як до очей підступають сльози — не гіркі, а дивно теплі.

Коли я зайшла до палати й побачила сестру з немовлям на руках, вона втомлено усміхнулася.
— Дякую, що ти тут, — прошепотіла вона.

Я взяла її за руку й зрозуміла: інколи життя забирає одне, щоб подарувати інше. І поки моя сестра дарувала світові нове життя, у мені народжувалося прийняття — тихе, але необхідне, як перший подих.