Мій палець завмер над кнопкою «Підтвердити транзакцію».

Екран телефону світився надто яскраво для пізньої ночі. У кімнаті панувала тиша, порушувана лише рівномірним гудінням холодильника та далеким шумом машин за вікном. Сума на екрані не була захмарною, але достатньою, щоб відчути вагу рішення. Ім’я отримувача було знайоме до болю — воно роками зберігалося в контактах, навіть тоді, коли ми майже перестали спілкуватися.

Мій палець завмер над кнопкою «Підтвердити транзакцію». Мить, яка зазвичай триває секунду, розтягнулася в часі. Перед очима з’явилися спогади, яких я намагалася уникати: крики, розбита чашка на підлозі, двері, що грюкнули так сильно, ніби поставили крапку.

Повідомлення було коротким: «Мені потрібна допомога. Це серйозно». Без пояснень, без вибачень. Саме так, як завжди. Він знав, що я вагаюся, що всередині мене ще жива звичка рятувати, навіть коли це шкодить мені самій.

Я опустилася на диван і поклала телефон на коліна. Згадала слова мами: допомога — це не обов’язок, а вибір. Колись я не сприймала це серйозно. Здавалося, що близьким потрібно допомагати завжди, незалежно від ціни. Та з роками ціна стала надто високою.

Я знову взяла телефон. Цифри не змінилися. Кнопка чекала. Один дотик — і я знову повернуся до знайомого кола: тимчасове полегшення для нього і порожнеча для мене.

Мій палець завис у повітрі, коли прийшло ще одне повідомлення: «Будь ласка». Одне слово, але воно влучило глибше, ніж будь-які аргументи.

Я заплющила очі й раптом чітко зрозуміла: справа не в грошах. Ніколи не була. Справа в межах, які я нарешті навчилася встановлювати. У спокої, який виборювала роками. У праві сказати «ні» без почуття провини.

Я відкрила очі й натиснула не «Підтвердити транзакцію», а «Відхилити». Телефон тихо завібрував, ніби визнаючи моє рішення. Світ не завалився, не пролунали гучні слова. Просто настала тиша.

Я відклала телефон, підійшла до вікна і глибоко вдихнула. Нічне місто спало. І разом із ним заспокоїлася частина мене, яка нарешті дозволила собі обрати себе.