Моя чотирирічна онука відмовилася заходити у воду, але коли вона тихо прокралася зі мною до ванної кімнати, її шепіт заморозив мені кров у жилах…

Це мав бути звичайний вечір. Той самий, коли дім повільно заспокоюється, а повітря ще тримає денне тепло. Донька з чоловіком були на кухні, розмовляли і сміялися, а я взялася купати маленьку Марічку. Зазвичай це було наше улюблене заняття — піна, іграшки, бризки води і дитячий сміх. Але цього разу все було інакше.

Марічка зупинилася на порозі ванної і міцно стиснула мою руку.

— Я не піду у воду, — сказала вона тихо, але так серйозно, що я одразу насторожилася.

— Чому, сонечко? — запитала я м’яко, відкручуючи кран. Вода почала наповнювати ванну, але дівчинка зробила крок назад. Її долонька була холодною.

Вона нахилилася до мого вуха і прошепотіла:
— Бабусю, ходімо тихо.

Я вимкнула воду. У домі не було чути нічого підозрілого, та інтонація її голосу змусила мене послухатися. Ми обережно зайшли до ванної, і Марічка зачинила двері, майже не видавши звуку. Вона притулилася до мене і ще тихіше прошепотіла:

— Там хтось є.

— Де, люба? — спитала я, намагаючись не видати тривоги.

Вона кивнула в бік ванни.
— У воді. Він учора зі мною говорив.

По спині пробіг холод. Ванна була порожня, чиста, блискуча. Я намагалася усміхнутися.
— Це, мабуть, тінь або відблиск, — сказала я, хоча сама в це не повірила.

Марічка похитала головою.
— Ні. Це чоловік. Він живе внизу. Він казав, щоб я не боялася і занурилася з головою.

Серце калатало так голосно, що я боялася — вона його почує.
— Ти була тут сама? — спитала я.

— Так. Ти спала, — відповіла вона просто. — Я кликала тебе, але ти не прийшла.

Я міцно обійняла її. У нашому будинку «внизу» був лише підвал — темний, сирий, із дверима, які ми рідко зачиняли на ключ. Я згадала, як кілька днів тому не змогла знайти запасний ключ від ванної, але тоді не надала цьому значення.

Того вечора я не набирала ванну. Я швидко обмила Марічку під душем, не зачиняючи дверей, і весь час дивилася на відображення в дзеркалі. Коли вона заснула, я ще довго сиділа на кухні, прислухаючись до кожного скрипу й шурхоту в домі.

Наступного дня я наполягла на тому, щоб змінити замки й зачиняти підвал. Донька сказала, що я перебільшую і що діти часто вигадують дивні історії. Я промовчала.

Бо іноді діти не вигадують. Інколи вони просто чують те, чого дорослі не хочуть або не вміють помічати. І саме тому той тихий шепіт моєї онуки заморозив мені кров у жилах набагато сильніше, ніж будь-який крик.