Я завмерла посеред зали зі склянкою води в руці й відчула, як уздовж хребта повільно розливається холод.

Музика звучала м’яко, майже непомітно, зливаючись із гулом розмов і тихим дзвоном келихів. Світло було теплим, заспокійливим, таким, що зазвичай створює ілюзію безпеки. Але в одну мить усе це втратило значення. Я стояла, не в змозі зробити крок, і відчувала, як пальці міцніше стискають пластикову склянку.

Я завмерла посеред зали зі склянкою води в руці й відчула, як уздовж хребта повільно розливається холод. Це було не різке відчуття страху, а радше знайоме попередження — тихе, наполегливе, від якого неможливо відмахнутися.

Ще кілька хвилин тому я сміялася разом із колегами, слухала тости й кивала у відповідних місцях. Корпоративний захід, гарно підібрані сукні, ввічливі фрази, за якими ніхто не ховає справжніх емоцій. Я почувалася частиною цього впорядкованого світу — до тієї миті, поки не відчула на собі чужий погляд.

Він стояв біля стіни, трохи в тіні. Не розмовляв ні з ким, не тримав напою, не усміхався. Спершу я подумала, що це випадковість. У великій залі легко здатися собі надто важливою. Але коли я зробила крок убік, погляд посунувся разом зі мною.

Мене охопило дивне відчуття впізнавання. Не обличчя — воно могло бути будь-яким. А постава. Спокійна, впевнена, майже байдужа. Саме так колись стояли люди, після яких у моєму житті доводилося довго вчитися дихати заново.

Він усміхнувся. Ледь помітно, ніби для себе. І в цій усмішці було щось, що змусило холод уздовж спини стати різкішим. Я згадала інші приміщення, інші голоси, слова, сказані напівпошепки: «Ти все вигадуєш», «Ти надто чутлива», «Ніхто тобі не повірить».

Склянка в руці здригнулася, і кілька крапель води впали на підлогу. Я різко вдихнула й зрозуміла, що не можу залишатися тут ще бодай хвилину. Обережно, намагаючись не привертати уваги, я рушила до виходу зали.

У вбиральні було тихо. Я зачинилася в кабінці, сперлася спиною об холодну стіну й заплющила очі. Дихала повільно, рахуючи секунди. Я була тут і зараз. Це інше місце. Інший час. Я більше не та, якою була колись.

Коли я повернулася до зали, його вже не було. Або я просто більше не могла його побачити. Люди сміялися, музика грала, вечір ішов за планом. Ніщо зовні не змінилося.

Змінилася я.

Я зрозуміла, що минуле іноді повертається без слів і пояснень. Воно приходить у вигляді погляду, жесту, миттєвого холоду вздовж хребта. Але тепер я знала: навіть якщо воно нагадує про себе, воно більше не керує мною.