Кожна риса обличчя, кожен вигин губ, кожна кучерява прядка волосся — все це наче віддзеркалення його власної юності, його дитинства. Серце лікаря билося шалено, а руки тремтіли, тримаючи дитину.

— Що… що це? — прошепотів він, не в змозі підібрати слова.

Жінка дивилася на нього очима, сповненими надії та страху. Її руки потягнулися до дитини, але він відсахнувся. У голові вирвалась думка, надто страшна, щоб її промовити: це його дитина.

Щойно хвилину тому він бачив її на порозі операційної, а тепер розумів, що це не випадковість. Сім років розлуки, недомовок, образ — і раптом перед ним постала доля, з якою не можна сперечатися.

— Це… він… — прошепотіла вона, її голос тремтів. — Ти… його впізнаєш?

Він не міг дихати. Серце, здавалося, зупинилося, а потім забило з новою силою. У пам’яті спливли спогади їхнього минулого: сміх на березі озера, нічні розмови до ранку, обіцянки, які тепер здавалися такими наївними. Але реальність була безжальною й вимагала негайної реакції.

— Ти повинен… сказати їй… — шепотів внутрішній голос, але він не міг. Він був лікарем. Професіоналізм вимагав спокою, але емоції виривалися назовні, не залишаючи місця для контролю.

Він обережно поклав дитину на кушетку, але погляд його не відривався. Було щось у погляді немовляти… щось страшне й знайоме водночас. Промайнула думка, що морозом пробігла по спині: це не просто дитина — це відображення всього його минулого, його помилок і втрачених можливостей.

Вона, ніби читаючи його думки, тихо сказала:
— Ти… боявся його побачити, так?

Він мовчав, бо слова могли зруйнувати все. Раптом у тиші операційної пролунало тихе плачення дитини. Він підійшов ближче, став на коліна. І тоді вперше побачив те, що привело його в справжній жах: очі немовляти.

Очі… були надто зрілими. Глибокий, майже людський погляд, який ніби розумів усе, що відбувається у світі, який ніби відчував біль і зраду. Лікар відчув холодок по хребту: це не просто дитячий погляд — це погляд, що бачить його душу.

— Як це можливо… — прошепотів він сам собі, не в змозі стримати сліз. — Він… він схожий на мене… але… він занадто розумний… занадто дорослий… щоб бути просто дитиною.

Жінка поклала руку йому на плече, але він відсахнувся. Він не міг її торкнутися, не міг подивитися на неї. Все всередині кричало, що їхнє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

У цей момент він зрозумів, що найстрашніше ще попереду. Ця дитина була не лише його кров’ю — вона була нагадуванням про втрачений час, зруйновані стосунки та всі таємниці, які вони колись ховали одне від одного. І тепер доля дала йому шанс усе виправити… або втратити назавжди.

Операційна наповнилася тишею, що тиснула на груди. Здавалося, що весь світ завмер, спостерігаючи за цією маленькою істотою. Лікар глибоко вдихнув, але відчуття жаху не покидало його. Ніколи раніше він не відчував себе таким маленьким і безпорадним перед життям.

Він поглянув на жінку, її обличчя було бліде, але сповнене рішучості. І тоді він зрозумів: віднині їх пов’язує не лише минуле чи спогади. Тепер їх пов’язувала найсильніша та неминуча сила — нове життя, яке вимагало від них сили, мужності та правди.

Але глибоко в душі він розумів одне: він ніколи не зможе забути цей погляд дитини. Погляд, що бачив усе… і судив.