Він щойно закінчив складну операцію і мріяв хоч на мить перевести подих, коли надійшов новий виклик: пацієнтка на пізньому терміні вагітності, ускладнені пологи, потрібен досвідчений лікар, і негайно.

Він швидко натягнув чистий халат, вимив руки і впевненим кроком увійшов до пологового блоку. Але в ту саму мить його серце ледве не зупинилося. На ліжку перед ним лежала вона.

Жінка, яку він колись любив понад усе. Та, що сім років тримала його за руку і обіцяла бути завжди поруч, а потім раптово зникла без жодних пояснень. Тепер вона лежала перед ним: обличчя перекошене від болю, тіло спітніле, телефон щільно стиснутий у руках. Їхні погляди зустрілися.

— Ти…? — ледве промовила вона. — Ти мій лікар?
Він стиснув зуби, кивнув і, не промовивши ні слова, підвів ліжко до операційної.

Пологи були надзвичайно важкими. Тиск жінки падав, серцебиття дитини сповільнювалося. Він віддавав команди, керував командою і намагався залишатися спокійним, хоча всередині його розривало.

В голові билася лише одна думка: «Чому саме вона? Чому зараз?»

Після сорока хвилин виснажливих спроб пролунав перший крик новонародженого. Усі видихнули з полегшенням. Лікар обережно взяв дитину на руки і відразу поблід.

На перший погляд це була звичайна дитина: крихітні ручки, м’яка шкіра, перший крик життя. Але в очах немовляти було щось… неймовірне. Щось, що змусило його серце стискатися від страху. Дитина дивилася на нього так, ніби впізнавала, ніби пам’ятала всі їхні минулі розмови і таємниці, які вони колись ділили сім років тому.

Його руки почали тремтіти, дихання стало переривчастим. Жінка втомлено посміхнулася, не помітивши його дивного стану. Вона простягла руку до дитини, але він не міг відпустити. У кімнаті запанувала тиша, порушувана лише легким плачем. Медсестри дивилися на нього з тривогою, не розуміючи, що відбувається з їхнім завжди спокійним і впевненим колегою.

— Лікарю, у вас все гаразд? — обережно спитала одна з них.
— Я… я не розумію… — пробурмотів він. — Ця дитина… вона…

Слова застрягли у горлі. Він намагався знайти раціональне пояснення: втома, стрес, шок… Але всередині відчував щось значно темніше, неминуче.

Жінка нахилилася до нього, голос тремтів:
— Він… він схожий на тебе…

Ці слова стали останньою краплею. У його голові спалахнули спогади: старі фотографії, забуті листи, ночі, проведені разом, розмови про майбутнє, якого ніколи не сталося. Усередині нього прокотилася буря емоцій — любов, вина, шок, страх.

А потім його погляд знову впав на дитину. У її очах він побачив те, чого ніколи не хотів бачити. Не лише життя, а й щось дивне, лякаюче — ніби дитина носила таємницю, про яку не знали ні він, ні його колишня.

— Ідіть… — нарешті видихнув він, — дайте нам хвилину… наодинці…

Жінка повільно відступила, очі повні страху та здивування. Він залишився сам із дитиною, і тиша у пологовому блоці стала майже нестерпною.

В той момент він зрозумів: світ, який він знав, зруйнувався. Все, у що він вірив — про минуле, майбутнє, любов і втрати — тепер трималося на цих маленьких пальчиках. Один погляд дитини — і він знав: нічого більше не буде, як раніше.