Родина, друзі та близькі зібралися, щоб востаннє попрощатися з молодою дівчиною, яка раптово пішла з життя. Лише кілька днів високої температури, слабкість, сильний головний біль… і раптова зупинка серця. Лікарі називали рідкісний запал мозку, що розвивався стрімко й невблаганно. Реанімація була марною.

У труні дівчина виглядала дивовижно спокійно, наче спала. Її обличчя було розслаблене, руки складені на грудях, волосся акуратно укладене. Блідість шкіри видавала смерть, але ніщо інше не видавало страждання, яке супроводжувало останні дні її життя. Мати стояла над дочкою, не в змозі ворухнутися. Сльози текли струмком по її обличчю, мов ріка, яка не має кінця, просякнута болем і безпорадністю.

І раптом її стогін перетворився на різкий, пронизливий крик.

— Поховайте мене з нею! — кричала жінка, голос рвався від розпачу. — Я не можу жити без своєї доньки! Покладіть мене поруч із нею!

Батько обійняв її, тремтячи разом із нею. Родичі намагалися заспокоїти їх, але слова були занадто малі перед тяжкістю моменту.

І тоді сталося неможливе.

Мати завмерла. Сльози зупинилися. Вона нахилилася до тіла доньки і примружила очі, наче побачила щось, що мозок не хотів прийняти. Її рука тремтіла.

— Почекайте… — прошепотіла вона. — Я бачила… воно рухалося.

Спершу ніхто не повірив. Сум часто породжує ілюзії, усі це знали. Але вже за мить у повітрі пролунав тихий, ледь чутний звук. Легкий рух, наче шелест тканини.

Жінка, що стояла поруч, закрила рот долонею. Двоє юнаків впустили квіти. Атмосфера у залі стала важкою, наповненою майже електричною напругою.

Батько нахилився ближче. Його очі розширилися. Під блідою шкірою на шиї доньки пробіг легкий здриг. Потім тремтіння пройшло по куточках її губ, як у сплячої людини, яка бачить тривожний сон.

— Це не… це не може бути правдою… — промовив батько.

Але всі бачили. Всі відчували.

Мати обережно поклала тремтливу руку на лоб доньки. І відразу ж відсунула її.

Шкіра не була крижано холодною, не такою, як у мертвого тіла. Вона була прохолодна, але не мертва. Під пальцями відчувався слабкий, ледве помітний пульс — немов тіло, яке вважалося мертвим, реагувало на тихий заклик, на невидимий потяг до життя.

— Я ж казала! — закричала мати. — Вона не пішла! Вона мене чує! Вона бореться!

Паніка охопила залу. Хтось побіг за лікарями, інші відступили до стін. Дехто просто стояв, паралізований, не в змозі зрозуміти, що відбувається.

Лікарі прибули за лічені хвилини. Один з них нахилився над труною і почав оглядати тіло. Його обличчя миттєво змінилося від сумніву до шоку.

— Хто підписав свідоцтво про смерть? — тихо, але напружено запитав лікар. — Те, що я бачу, не відповідає жодним відомим реакціям мертвого тіла…

Він не закінчив фразу.

Грудна клітка дівчини піднялася.

Повільно. Слабко. Але впевнено.

Це був справжній, живий подих.

Зала вибухнула криком. Дехто побіг до виходу, ніби тікаючи від надприродного. Мати впала на коліна, стискаючи руку доньки.

І та рука… злегка стиснула її у відповідь.

Найменший рух. Але неможливо заперечити.

— Ти чуєш мене? — шепотіла мати, голос ламався від сліз.

Вії дівчини тремтіли. Потім, дуже повільно, вони розкрилися — лише на мить.

Її погляд був глибокий, темний і сповнений чогось, що похолодило кожного присутнього. Щось таке, що бачать лише ті, хто пізнав занадто багато, хто повернувся з місць, куди живі не сміють ступати.

— Принесіть монітори! — закричав лікар. — Якщо вона жива, кожна секунда на вагу золота!

Але дівчина була швидшою.

З горла вирвався хрипкий, ледь чутний звук. Не просто подих — перша спроба слова, що походила з місця за межею життя.

Зала настала у мовчанні.

І в тиші всі зрозуміли страшну істину:

Вона повернулася не просто до життя.

З нею повернулося щось інше.