Вона була низького зросту, сутула, у старому пальті та тягла за собою потертий візок на коліщатках.
— Як завжди, сорок кілограмів яловичини, — тихо промовила вона, простягаючи акуратно складені купюри.

Молодий м’ясник щоразу дивувався. Сорок кілограмів! Це майже половина туші. Спочатку він думав, що жінка, можливо, годує велику родину, але тиждень за тижнем усе повторювалося.

Жінка майже не розмовляла і практично не дивилася в очі. Вона просто брала пакети й ішла. Від неї виходив дивний, різкий запах — суміш заліза, старого м’яса та чогось невизначеного, що м’ясник не міг ідентифікувати.

На ринку швидко поширилися чутки:
— Кажуть, вона годує свого сина.
— Або своїх собак.
— Або у неї таємний ресторан…

М’ясник не вірив пліткам, але його цікавість зростала. Одного вечора він вирішив її прослідкувати. Дочекався, поки жінка вийде з крамниці, і тихо пішов за нею.

Жінка йшла повільно, але впевнено, тягнучи важкий візок засніженою дорогою. Вона минула околиці міста, покинуті гаражі й попрямувала до старої фабрики, що стояла пусткою вже десять років.

М’ясник завмер. Вона зайшла всередину й зникла разом із пакетами.

Через двадцять хвилин вона вийшла — руки порожні. Жодного сліду м’яса.

Наступного дня все повторилося. На третій день м’ясник не витримав. Дочекався, поки жінка зникне всередині, і тихо проник за нею.

Усередині фабрики стояв дивний, важкий, металевий запах. З глибини зали долинали дивні, приглушені звуки. Коли він заглянув крізь тріщину в стіні, його серце ледве не зупинилося.

У залі стояли ряди металевих столів, на яких шматки м’яса лежали з хірургічною точністю. Але це не було звичайне м’ясо — воно було живим. Старенька стояла посеред зали з величезним ножем у руках. Навколо неї бігали дивні створіння, напівтварини, напівлюди: собаки з людськими очима, які, здавалося, розуміли кожне слово, і водночас залишалися дикими.

Жінка помітила м’ясника. На мить у її очах промайнула холодна, безжалісна іскра. Потім вона повернулася до своїх «підопічних», які кинулися до неї, наче до матері.

М’ясник не міг повірити своїм очам. Усі ті кілограми м’яса перетворювалися на їжу для цих створінь — вони росли й розвивалися неймовірно швидко, очі їх світилися дивним світлом, а рухи були швидкими й скоординованими.

Коли м’ясник випадково зачепив старий металевий ящик, пролунав глухий удар. Жінка миттєво обернулася. Вона не кричала й не розгнівалася. Її погляд був порожнім, як у хижака, що вибрав свою здобич. М’ясник зрозумів, що найменша помилка може коштувати йому життя.

Він утік, спотикаючись на крижаній землі, задихаючись, серце калатало. Вдома, весь у поту й переляканий, він зрозумів, що ніколи більше не зможе працювати в тій крамниці. Але цікавість і страх не відпускали його.

Наступного дня він повернувся до крамниці, роблячи вигляд звичайного покупця. Жінка тихо промовила:
— Ти бачив. Тепер знаєш. Але якщо розкажеш комусь, заплатиш ціну.

М’ясник мовчав. У місті почали зникати тварини, а в покинутій фабриці здавалося, що тіні рухаються самі собою. Але жінка продовжувала кожного дня купувати свої сорок кілограмів м’яса і перетворювати їх на щось жахливе, живе, страшне і водночас майже магічне.

Ця таємниця залишалася прихованою, і, можливо, її ніколи не слід було розкривати… але м’ясник знав правду — і його життя назавжди змінилося.