Я подумала, що це чудо — що він вирішив нас не чіпати. Але раптом я почула кроки з лісу, і переді мною з’явилася ще одна постать. Спочатку я не могла зрозуміти, хто це. Тінь була висока і загадкова… і тоді наші очі зустрілися — людські очі.

Це був чоловік. Він вийшов із-за дерев так раптово, що я здригнулася. У руках він тримав факел, світло якого висвітлювало його обличчя — воно було мені знайоме, але я не могла згадати звідки. Собака залаяла, але не кинулася до нього. Чоловік рухався спокійно, без різких жестів, обережно наближаючись.

— Не бійся, — промовив він тихим, заспокійливим голосом. — Я допоможу тобі вибратися звідси.

У той момент здалося, що вовки відчули щось незвичне. Вони не тікали і не нападали — просто стояли, спостерігаючи за нами. І тоді сталося щось неймовірне: один із вовків, найбільший, підійшов до чоловіка і… сів біля його ніг, притулившись, ніби визнаючи його своїм ватажком.

Я стояла, затамувавши подих. Собака обережно обнюхав чоловіка, а потім подивився на мене, ніби питаючи: «Можемо йому довіряти?» Я кивнула, не в змозі вимовити слово. Чоловік підняв руку, і вовки відступили на кілька кроків, ніби його жест мав якусь магічну силу.

— Потрібно йти швидко, — сказав він. — Ліс зараз небезпечний, але є безпечний шлях.

Ми йшли вузькою стежкою, і все навколо здавалося дивним: дерева ставали густішими, темрява густішала, а звуки лісу ніби підказували, що нас хтось спостерігає. Раптом чоловік зупинився і вказав рукою.

— Подивись, там твій батько.

Я не могла повірити своїм очам. Мій батько сидів біля поваленого дерева, тремтів, але був у безпеці, а поруч лежав мій кошик з грибами. Я кинулася до нього і міцно обійняла, відчуваючи його страх і одночасно величезне полегшення.

— Як…? — почала я, але батько лише похитав головою.

Чоловік усміхнувся і зник так само раптово, як і з’явився. Ми стояли, оглядаючись, і вовки поступово розчинилися в сутінках, наче їх і не було.

Тоді я зрозуміла одне: у лісі ти ніколи не буваєш зовсім один. Існують сили, про які люди навіть не здогадуються, здатні захистити навіть там, де, здавалося б, немає надії. Собака не залишала мене з поля зору до самого дому, і я знала, що ніколи не забуду той день — день, коли страх, відчай і диво злилися в одну неймовірну історію.